Творчість

Іванна Стеф'юк. Старим садом

— Приїхала-ис? Ну ти й Богу дєкувати. Та не лишєй трапки під порогом – в хаті роззуєшси.

— А ви мені, дідику, інакші стали – може, просто давно вас виділа…

— Кажеш, си змучила з дороги? Ну гай-гай, зара крішку припочинеш. Ходи в велику хату, там май холодніше, - дід від зими чути майже зовсім перестав, то бесіду наугад провадив – того і не любив, коли питалися в нього щось – бо то вже відгадати не так легко.

— Надворі спека, то правда. До невістки вже привикли – не злостить вас?

— А бабка на городі, зара надійде. Шос тобі приріхтує – ви, жінки, на тому май ліпше знаєтеси.

Іванна Стеф'юк. Любисток

Пили холодне молоко з глиняних горнят - після нього хліб ще запашніший, підкидали поліна до старої грубки і довго так, спокійно дивилися на вогонь - ніби відігрівалися і висвічувалися ним зсередини. А коли мутна лямпа засвітила на хату – здалося Уляні, що не в хаті сидить, а в Бога межи долонями - так якось затишно тут, і навіть не по-домашньому - ближче.

— Ви мені колись розказували, що зранку або по дощеві гора вміє дихати.. А чого я того ні разу не застала?

— Бо від дощу ти в хату тікаєш, а від ранку – до подушки. Ти трохи недобре жиєш, дівочко, але вже…

— А як маю жити?

— Шо тобі за то казати буду…

— То, що тепер думаєте.

Іванна Стеф'юк. Дежавю

Ти закинув мене сюди вчора. Я впала на сивий пісок і подумала, що вдома. Пам’ятаю, що то було вчора. І що в мене було руде і кудлате від листопадового вітру волосся, і що хотілося пити. Всіх ти впускаєш у цей світ дітьми, мені ж дозволив зайти дорослій. В мене дитинства не було – мені казали – ти дивачка, Гертрудо. А ще казали, що фальшива. Що граю з людьми, і що відьма, бо маю руде волосся. Я не вмію грати, я просто прийшла в ваш світ, мене кинули сюди і наказали залишатися. А ви називаєте це грою. Холодно, треба зробити собі кави. І віконниці стукають, зачинити би…

Іванна Стеф'юк. Дикий когут

Сьогодні знову прийшла до сусіда ніби й просто так, поговорити про життя, а насправді поспостерігати за його «годованцями»: дикими півнями, що і правда чимось були схожі на щезників: чорні, з лискучими хвостами, сердиті такі… Для мене і дід, і його когути завжди були ніби з книжки вималювані та й у життя випущені. «Полковнику ніхто не пише»: суворість, вечори біля каміну, згодована півням самотність  такого Олексія Петровича я вже зустрічала на сторінках книги. В того полковника було все сумно до безвиході, в цього ж кожна подія була з розряду «жити можна».

Поезія Іванни Стеф'юк

***

- Ти снишся?
- Снюся, зажмурюй очі...
- Коли здійснишся?
- Коли захочеш.

- Ти снився...
- Знаю, зірки сказали.
- Ти так дивився..
- Так мило спала..

Лягаю спати,
Зірки моргають -
Між хмар лапатих
Нам снів шукають...

Іванна Стеф'юк. Люби мене

* * *

Полокали гори зливами собі коліна, а червень зливав з цебра на їхні голови та й дужі плечі. Прохолода… Зачерпнути би її та для днини втримати, а то ранок поливає-поливає, та полудень не дуже того і боїться. Стрімким плаєм, накриваючи голову курткою, тікав від негоди до нитки змоклий чоловік. Його важке дихання палицею впиралося в каміння, вистукувало по стежці. Ах-хех… Ну і гроза… І треба ж було саме тепер в дорогу вибратися! Ця раптівка застала на півдорозі, викупала та виполоскала вже так, що прикривайся тою курткою  чи не прикривайся ― на одне вийде. Шум дощу перебивав шум потоку, що тепер ще більше збурився, став бистрий та гоноровий. Дмитро подивився вниз: може би то попереками, через потік перейти, а не п’їланитися такої негоди під берег? А чого? Так швидше, та і до потоку стежка, як не дивно, кам’яниста, не таке місиво. Спускається, ось ще трохи… Ну нічо собі! Така гроза розшумілася, що світа Божого не видно, а  якась молодичка чи то дівчина сидить собі на камені, ніби й ні при чому, і голову миє. Довге і чорне волосся хиталося водою, як дивні водорості, а каплі раптівки скочувалися щоками і плечами. А ти, дурний, чого зазираєш? Тікай звідси, не бачиш, яка негода? Вернувся назад і таки пішов під берег: сам не розумів чого, але таки побоювався розминатися з цією дивною жінкою.

Палочка-виручалочка (новела)

Ранок видався похмурим, як осінній дощ. В кімнаті було сіро і холодно. Не хотілося завсім вставати з теплого ліжка. Голова була така важка, ніби сто вітрів своїм протягом занесли в голову купу сміття і там залишили. ЇЇ часто мучили головні болі, як комплекс неповноцінності. Вона перестала вже вірити в чистоту і добро думок, скільки би не думав, нічого змінити у її долі неможна, тільки мігрень зеленою зміюкою крутилася вінком на голові. Таблетки вже й не допомагають. Лікар їй казав, що мігрені починаються в людей, які прагнуть до досконалості і коли щось не виходить, народжується незадоволення і накопичується погана енергія в голові. Просто треба змінити своє ставлення до людей і стиль життя. Та чи можна себе перевиховати і не реагувати, коли найближча людина за твоєю спиною витворяє чудеса. Орися тяжко зітхнула і спробувала піднятися з ліжка.

«Така її доля, о, Боже мій, милий…» (бувальщина)

Пригадала якось таку невеличку легенду:

– Жили собі два брати, багатий і розумний, другий – бідний і дурний. Одного ранку вийшов бідний на братове поле і бачить якась жінка збирає по полю колосся пшениці і втикає їх у снопи.

І питає брат-дурник: – Ти хто така?

– Я – доля твого брата, – відповідає вона.

– А де ж моя доля?

– Вона лежить ось там, під грушею?

– Ну , тоді, скажи мені, що маю зробити, щоб і моя доля була така працьовита, як ти?

Поезія Надії Таршин

“Месія” міняє “Месію”

"Месія" міняє "месію",
А жити нелегко стає,
Як слово тримати не вміють,
То розум Господь не дає.
Мережать папір лже-здобутки
І гірко, і сором за них -
За їх чергові оборутки - 
Народ до пори лиш притих.
Не вічне це наше терпіння,
Якому дивується світ,
Є розум, і руки, уміння,
Хоч знищують нас скільки літ.
Ми є уже нині - високі,
І душі нам гідність кує,
Від влади біда і неспокій -
Давно вже з вогнем заграє.

2010 р.

 

Святі матусині прикмети...

Об'єднати вміст