Мене звуть Олена ТАРАН. Мені – 19 років. Я – звичайна дівчинка, яка мріє про щось незвичайне. Навчаюся в Чернігівському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка. Філологічний факультет обрала невипадково – дуже хочу поєднати свою творчість із подальшою роботою. А сама я – з смт. Березна Менського району. Дуже люблю своє селище – тут я знаходжу натхнення буквально в усьому! Я трошечки незвичайна – дуже люблю філософствувати, просто обирати тему і говорити про те, що так болить. І вірші свої пишу через біль. 

 Поезія – дивовижна сила, яка дає людині можливість бачити прекрасне навкруги, відчувати себе дійсно потрібною у безмежному просторі Всесвіту, розуміти інших, щиро співчувати, радіти, допомагати, досягати мети, кохати, мріяти й сподіватися, любити рідну землю і людей. Про це – перша книжка віршів нашої юної талановитої землячки Галини Федоренко «Храм душі». Народилася вона в Чернігові. Закінчила ліцей № 15 із золотою медаллю. Переможець багатьох всеукраїнських, обласних, міських мовно-літературних конкурсів і предметних олімпіад. Зараз – студентка філологічного факультету ЧНПУ імені Тараса Шевченка. Поезією захоплюється з дитинства. Впевнена, що будь-яка людина, перш за все, має досконало володіти державною мовою та вивчати інші мови.

Старенька книга пилом припадала
У шафі з незапам’ятних часів,
Неначе спрагу світу тамувала, -
Я навмання її в хвилину ту відкрив.

До ночі в шрифт прадавній приглядався,
Пожовклі сторінки перегортав.
Я знать не знав, я сам не сподівався:
Мабуть не я, а Він мене шукав.

Окреслення у літер незнайомі,
Водночас - чистий і знайомий зміст.
Слова відверті в душу, наче спомин,
Лягали, мов письмо у чистий лист.

 Свято Міжнародного дня прав жінок і миру
в територіальному центрі ветеранів

Напередодні 8-го березня 2016 р. святково одягнені ветерани заповнили бар-висто прикрашений актовий зал територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Бабушкінської районної у місті Дніпропетровську ради. А як же: сьогодні святкується один з улюблених празників чоловіків – Міжнародний день прав жінок і миру!

Музика та виконання - Тетяна Скомаровська,
Слова - Галина Рибачук-Прач.

18 лютого 2016 року відбувся круглий стіл «Мовна ситуація в Україні: оцінки стану та моделі змін», організований і проведений Інститутом української мови НАН України на відзначення Міжнародного дня рідної мови.

Можливо, це перебільшення, але поезії Дмитра Мельниченка мені нагадують поетичну збірку  Івана Франка «Зів’яле листя» — одну з найчарівніших перлин української інтимної лірики. «Се тaкі легкі, ніжні вірші, з тaкою широкою гaмою чувствa і розуміння душі людської, що, читaючи їх, не знaєш, кому оддaти перевaгу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохaння і нaстроїв» — писав про «Зів’яле листя» інший відомий його сучасник Михайло Коцюбинський. Згадка про останнього не випадкова, адже Дмитро працює вченим секретарем Чернігівського літературно-меморіального музеї-заповідника М.Коцюбинського, а відтак знає і кохається у творчості обох класиків.

Про автора:
Джилкішиєв Нурлан Абжапарович (Казахстан) народився 3 травня 1953 року. Закінчив Шимкентський педагогічний інститут. У 2004-му році обирався депутатом парламенту Республіки Казахстан третього скликання. Член Спілки письменників Казахстану.

Погладь моє волосся
Чудовій болгарській поетесі Марії Магдалені Костадиновій

Погладь моє волосся, причаруй,
Неначе мавка, лісова богиня, – 
Незаймана, не проклята, дитинна,
Мов далеч синя, в полі звабна рунь.

Жорстке моє волосся, та душа,
Не стоптана буремними літами,
Любові прагне, дива, а не краму,
Просвітленого, доброго вірша.

Я пам’ятаю лагідні долоні,
Бабусі й нені, що зціляли вмить: 
Лиш доторкнуться – вже і не болить… 
Погладь дочасно посивілі скроні.   

Так ніжно й тихо… Наче я – той сокіл,
Ясний, ще не приручений до змов!
Освячені любов’ю, живемо,
А без кохання тліємо, мов попіл.

Нещодавно, за ініціативи письменника Віталія Зорі та секретаря Національної спілки письменників України, Громадського діяча Лесі Мудрак, у «Ресторані і сирній лавці «Tres FRANCAIS » відбулися перші(!) літературні бої. За учасників змагань та критиків був відповідальний директор видавництва «Самміт-книга» Іван Степурін. Йому ж випала нагода модерувати дійство.

Вечір видався напруженим. На другому поверсі ресторації.. стріляли! Влучним словом!  Дві години поспіль, поети (Вано Крюгер, Ігор Астапенко, Коля Кулініч, Юрій Строкань) і  прозаїки (Марія Міняйло, Костянтин Рилеєв, Віталій Зоря, Іван Рябчій) «билися» за право стати переможцем.  Атмосфера була наелектризована, але в гарному сенсі цього слова. На іншому боці зали – спостерігачі…  Їх було дванадцять – літературних критиків, журналістів, видавців та лауреатів високих премій.

Ми народилися жінками.
І сутність наша – це любов,
що сонцесяйно над віками
горить основою основ.
З віків прадавніх і донині
бажали жити у добрі
жінки – тендітні берегині,
кохані, сестри, матері…
Тепло, що з наших душ зіллється,
розтопить все – і гнів, і лід!..
І як усе це нам вдається
впродовж десятків тисяч літ?!..
Цю загадку не відгадати
володарям-чоловікам!
Заради Жінки йшли на страту,
давали волю кулакам,
світи їй кидали під ноги,
зірки, що сяяли з небес, –
аби розвіяти тривоги
і у житті відчути сенс,
аби воскреснути в коханні,
у невимовних почуттях!
І... грошики свої останні
пускали по семи вітрах.
...А ми – жартуємо крізь сльози,
від щастя плачемо, дурні,
поезію здобути з прози
в буденній прагнемо борні…
За це й життя не гріх віддати –
за цю малесеньку сльозу,
жіночу усмішку незлу,
бо в них вона – дружина й мати.