Міжнародна літературно-мистецька Академія України, яка об’єднує знаних письменників, перекладачів, науковців, журналістів та громадських діячів із 55-ти держав світу, визначила нових нагороджених міжнародною медаллю Олександра Довженка (рішення № 5). Це:

1. Письменник, Герой України Юрій Мушкетик (м. Київ) – за визначний внесок в українську літературу;

2. Літературознавець, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України, академік Микола Жулинський (м. Київ) – за книжку «Моя друга світова» та визначний внесок в українську літературу;

3. Письменник Олександр Косенко (м. Одеса) – за книгу поезій «Егрегор»;

4. Письменник Ярослав Савчин (Івано-Франківська обл.) – за збірку лірики «Для двох сердець...»;

5. Поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, педагог та радіожурналіст, Шевченківський лауреат Ігор Качуровський (посмертно) (Німеччина) – за визначний внесок в українську літературу;

6. Поет, прозаїк, драматург, перекладач, критик, засновник легендарної Нью-Йоркської групи Богдан Бойчук (посмертно) (США) – за визначний внесок в українську літературу.   

Нову збірочку оповідань для діток «Назустріч сонечку» одержав з рук авторки, талановитої поетеси, дружелюбної землячки Тетяни Череп-Пероганич. І не одну книжечку, а відразу п’ять – для кожного з моїх внучат. Та першим читачем став сам.

Не  братимуся за  читацько-літературний  аналіз оповідань,  рецензію  фахово написала Ольга Рєпіна, а зупинюся, вважаю,  на важливішому - моральній  новизні в стилі дитячої  літератури, в її ідейно-художній своєрідності.

Колись на якій літературі батьки виховували дітей? Звісно,  передусім на добрих казках. Читали вдома й в школі вивчали «моральні» оповідання класичних письменників. Але все те написане на повчальних прикладах, можливо, й «прототипних», але сторонніх, чужих. Навіть в автобіографічних творах літератори,  погодьтеся,  не рвуться повчати читачів моралі  на прикладах своєї анти моралі. А щоб виставляти на суд широкої спільноти  негарні вчинки своїх чад – більше з розряду казок. Адже їхні діти – генії,  високоморальні, з памперсів усе нальоту  схоплюють! Колись казали  – з колиски, з пелюшок…

Куди б дорога не повела людину найближчою та найкоротшою є саме та, що веде до рідної домівки. Бо все там було в перше: пісня жайвора у високім і чистім небі, соняхи попід тином, привітна усмішка матері та її простягнуті руки навстріч зробленим першим крокам її дитини, школа, друзі виплекані в серці найзаповітніші сподівання, світлі мрії та надії. Соколиний погляд упивався стрімкими карпатськими вершинами. На них і влітку біліли сніжані шапки, а слух сприймав дзвінкі перебори швидкоплинних потічків і річок. За роботою чи за відпочинком тут завжди лунали мелодії народних пісень та коломийок, нестихаюча говірка рідної співучої мови. Сільські путівці завжди звідси виводили людей на обшири світових просторів.

Немало доріг обійшов і виходець села Копашнова на Хустщині, нині відомий літературознавець, фольклорист та скарбошукач народної мудрості Іван Хланта. Та десь на денці його серця завжди жила – жевріла невгасима думка написати і видати одну з найважливіших своїх книжок про рідне село. Недавнойому виповнилося 620 років. Як поселення засноване вкрай зубожілими втікачами від панського свавілля. Зупинилися якось тут люди й уподобали собі цю гарну місцину. В ній було доволі сонця і тепла.Поблизу текла річечка Хустець. Чим не пригожа земля для поселення? Єдине, що їх бентежило – ліси. Займали вони величезну територію. Аби вивільнити землю для осілого життя біженцям прийшлося розкорчовувати територію від зламаних вітрами дерев та кущів. Між собою часом говорили: «Вже перейшли копаші на нове місце». Може через це і назвали село Копашновим.

 В Ічні урочисто вручили почесні премії Степана Васильченка та Василя Чумака.

Ічнянці знову вразили. Дивовижно, як вдається невеличкому райцентру на Чернігівщині влаштовувати такі цікаві, душевні, зворушливі літературно-мистецькі свята, які навіть у столичному Києві зараз рідко побачиш, та й то за участю... наших земляків-ічнянців, як от чудовий виступ у Національній спілці письменників України Ічнянського районного об’єднання літераторів «Криниця», котрий досі самі ж колеги-кияни всім у приклад ставлять – от як потрібно творчі зустрічі організовувати! Воістину провінція – все-таки явище не стільки територіальне, скільки духовне. Недалеким провінціалом і в Києві можна бути, і в Парижі... А Ічня в своєму культурному розвитку – справжня оаза талантів, духовності, патріотизму та національної самосвідомості! Тут, завдяки щедрим меценатам буквально розквітає книговидання, і які імпрези постійно проходять!  

ПОЛОЖЕННЯ ПРО КОНКУРС

Метою Конкурсу є популяризація сучасних українських авторів та прозових україномовних видань у м. Дніпро та регіоні, презентація авторської концепції сучасних українських письменників та дизайнерів книжкових обкладинок, залучення населення до читання українських книг, знайомство авторів України з регіоном Придніпров’я.

Конкурс проводиться БЛАГОДІЙНОЮ ОРГАНІЗАЦІЄЮ «БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД «UKRAINIAN MODERN ART LAB»» (Україна, м. Дніпро) та ДНІПРОВСЬКОЮ ЦЕНТРАЛЬНОЮ МІСЬКОЮ БІБЛІОТЕКОЮ.

Для оцінки надісланих на конкурс робіт створено Журі, до складу якого увійшли літературні критики, письменники, журналісти, діячі мистецтв, представники організаторів конкурсу та громадських організацій.

Учасники

Вперше опубліковано в tyzhden.ua 10 липня 2008. Публікується з дозволу редакції.

Нею марять найпрестижніші оперні сцени світу. Наприкінці липня Вікторія Лук’янець співатиме в Одесі.

Її бельканто порівнюють із голосами примадонн минулого сторіччя Амеліти Галлі-Курчі та Аделіни Патті. Видатний режисер Франко Дзефіреллі назвав її серед «трьох славетних Травіат» разом із Марією Каллас та Терезою Стратас. У її репертуарі більше 50-ти провідних партій сімома мовами, а гастрольний графік складено на роки вперед.

Залізне лошатко великої опери

Тендітна, й досі схожа на маленьку дівчинку, і раптом: «Знаєте, яке в мене було прізвисько в консерваторії – залізна коняка! Всі мої однокурсники це пам’ятають. Я розуміла, що маю вийти з консерваторії з таким багажем, щоб він мене ще 10 років годував. А їхати кудись я й не думала». Але то були 1990-ті роки, в Києві роботи – катма, й здавалося, життя зупинилося назавжди. Та доля, в яку вона вірить, озвалася.

Національна спілка письменників разом з Інститутом літератури  НАН України запрошують  на  круглий стіл «Підсумки літературного сезону 2017», який  відбудеться 1 лютого  об 11:00 за адресою вул. М.Грушевського, 4 (Інститут літератури).

Під час заходу фахівці та гості будуть обговорювати літературні явища, тенденції минулого року, а також робитимуть свої прогнози  на 2018 рік.

Серед запрошених гостей академік НАН України, директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка Микола Жулинський, голова НСПУ Михайло Сидоржевський, заступники голови НСПУ Віктор Мельник та Олександр Гордон,  письменниця Тетяна Пишнюк , редактор газети  «Літературна Україна» Сергій Куліда, літературознавець Богдан Пастух, літературознавець та перекладач Дмитро Дроздовський, літературний критик Віра Агеєва, письменниця Леся Мудрак,  літературознавець Михайло Наєнко, літературний критик Костянтин Родик, драматург  Валерій Герасимчук, перекладач Всеволод Ткаченко, критик Микола Славинський, журналіст Сергій Руденко,  поет Олександр Хоменко, с.н.с. відділу української літератури ХХ століття та сучасного літературного процесу Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України  Ніна Герасименко, с.н.с. відділу теорії літератури та компаративістики Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України Леся Демська-Будзуляк.

Вже стало доброю традицією напередодні фестивальних днів зустрічатися з організатором  українського поетично-музичного фестивалю «Віршень»  -  письменником, видавцем, громадським діячем Сергієм Пантюком, якому завжди є що розповісти і про цей багаторічний захід, і про самих учасників.

- 10 лютого знову збере своїх постійних і нових митців та шанувальників «Віршень». Скільки років виповнюється фестивалю і що найголовнішим, як організатор, в його існуванні бачите для себе?

- Це буде 22-й фестиваль. І відбувається він 22-й рік поспіль. Для людини – це молодість, а для фестивалю – мабуть, зрілість. І коли я озираюся назад, сам дивуюся: скільки талановитих, яскравих, неординарних людей виступило на його сцені!

Я свідомий того, що в межах загального культурно-мистецького процесу в Україні «Віршень» є лише незначним епізодом. Але важливим є те, що кожен, хто хоч раз занурився у невимушену «віршневу» ауру, несе її далі – у своє місто чи село, у своє мистецьке оточення, у свою родину. А це поступово і невпинно розширює такий важливий для нас духовний простір. Наголошу – український простір.

- Якщо брати до уваги рівень виступів тих, хто був на початках, і аналізувати твори з якими учасники виступають сьогодні – різниця в чому? Чи є вона взагалі? Розвивається українське слово, чи пасує перед митцями минулих років?

Михайло Блехман

Я не люблю дощ навіть сильніше, ніж сніг. Ось парадокс: тоді, мабуть,випав сніг, чому ж я його тепер не люблю?

Гаразд, чого вже там… Краще подумаю, з чого почати.

Власне, про що тут міркувати –почну з того, що цього саду – його називають парком, але якщо ви побудете в ньому з моє, вам стане зрозуміло, що він – сад, – так ось, цього саду немає більше ніде. Такі, можливо, є, хоча звідки їм узятися? – а цей – тільки в моєму місті.

Непам’ятаю, як я опинився в саду, що став моїм. Мабуть, тоді йшов сніг, а більше я про це майже нічого не знаю. Господиня – назву її так, тому що вона була господинею,– господиня саду взяла мене за руку, привела сюди й залишила. Її тут немає, але, виявилося, її голос – чутний краще, ніж голоси тих, хто є і кого тут – дуже багато. Голоси, що дзижчать, адже мій сад – фруктовий, хоча це відомо далеко не всім.