Жінка-УКРАЇНКА

Ви замислювались, чому і дорослі, і малі з таким нетерпінням очікують на Новорічні свята? Хіба не тому, що ці дні є уособленням чогось чарівного, казкового, днями, коли можуть здійснюватися найзаповітніші бажання?

Запевняю: щоб поринути у хвилюючу атмосферу див, не обов’язково  чекати на Новий рік. Треба лише взяти книгу «Бурдебач» сучасної української письменниці Олени Лань, і ви з легкістю поринете в світ казковий і різнобарвний, сповнений хвилюючих пригод і несподіванок. Світ, який познайомить вас, любі друзі, з багатьма забутими, але такими реальними для наших предків міфологічними істотами. І не можна поділяти їх на добрих та злих. Насправді, кожен із персонажів повісті Олени Лань багатогранний та глибоко психологічно виписаний – як і справжні люди.

Визнання «Бурдебач» отримав не тільки в Україні, де був виданий двома мовами, але і в Чехії. У 2017 році книга вийшла друком чеською, з ілюстраціями словацького художника Яна Лауки Скорки.

– Олено, а звідки взялась ідея – написати про домовика, та ще й не звичайного, а «дикого», «лісового»?

– Як журналіст, я працювала для газетного  матеріалу над збіркою наукових статей українських етнографів і була просто вражена  тим, наскільки мало ми знаємо про те, яким бачили навколишній світ наші предки.  Їхні ліси,  річки, озера та, зрештою, і власні обійстя повнилися настільки незвичними казковими істотами, що просто дух захоплювало. 

Чи не в кожній області були свої варіанти «диких»  та «домашніх» духів, про яких ми і гадки не маємо.  Сучасні діти безпомилково дадуть відповідь на питання, як виглядав грецький сатир, але навряд чи попишуть домовика,  мамуну, нявку  чи польовика.

Вже тоді ця  ситуація видалася мені в корені неправильною. Але знайти час, щоб обробити таку силу силенну  матеріалу, вдалося тільки в еміграції, коли закінчився щоденний газетний марафон.

По суті, я поєднала дитячу казку, яку придумала колись для свого сина, – про маленьких чоловічків, які крадуть з-під ліжка все, що погано лежить, та  ідею популяризувати українську демонологію. А кого ще можна зустріти у власному помешканні посеред ночі, крім домового? І де краще сховаєш вкрадені речі, ніж у зачарованому лісі?

Напередодні Новорічних свят у Винниківській загальноосвітній санаторній школі-інтернаті (Львівська область) відбулась презентація мультфільму, який учні цього навчального закладу намалювали на казку відомої української письменниці з Дніпра Еліни Заржицької «Про Пищика-молодця, школи «Сакура» бійця». В анімаційній версії вона називається «Хоробре мишеня». Сценарій до цієї казки отримав особливу відзнаку журі ІІІ Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси «Відродимо забутий жанр» (Київ).

У Винниках мультфільм презентували з японськими титрами – гідно підводячи підсумки 2017 року, який Указом Президента України П. Порошенка визначено Роком Японії в Україні.

Озвучили стрічку діти з Дніпропетровської обласної загальноосвітньої санаторної школи-інтернату № 3. Переклад японською зробила дніпровська японознавець Катерина Сударська.

Саме так 13 грудня о 13 годині відбуватиметься представлення аудіокниги для незрячих дітей  «Абетка професій» у Центрі імені Митрополита Андрея Шептицького за адресою м.Львів,  вул. Козельницькa, 2a. 

Цей незвичний подарунок до дня Святого Миколая підготували учням  Львівської спеціальної  загальноосвітньої школи-інтернату  №100  учні Винниківської загальноосвітньої санаторної школи-інтернату. 

Абетка містить твори 29 сучасних українських авторів із 17 міст, які проживають не тільки на території України, а й в Чехії та Македонії. Це 20 реалістичних новел та 9 казок, які знайомлять юного слухача з  найрізноманітнішими профессіями: від двірника до  конструктора космічних літальних апаратів.  Повний перелік виглядає так:  архітектор, балерина, бджолар, бібліотекар, військовий, вчитель, геолог, гірник, двірник, дресирувальник, еколог, електрик, зварювальник, квітникар, конструктор космічних літальних апаратів,  кравець, кухар, лікар, льотчик, металург, механік, модельєр, музикант, провідник потягу, слюсар-сантехнік, столяр, хімік, штукатур.

У Дніпрі відбулась презентація другої книги трилогії «Скарби Примарних островів» письменниці, журналіста, кандидата філософських наук – Наталії Дев’ятко, лауреата престижних літературних премій та переможця міжнародних і всеукраїнських конкурсів. Нагадаю, що у 2017-му році наказом Міністерства освіти і науки України «Скарби Примарних островів» було рекомендовано для вивчення у 9-му класі в програмі з української літератури.

«Кохана Пустельного Вітру» – нетипове українське фентезі, що розповідає про морські пригоди, піщані й крижані пустелі, нескінченні шляхи, і незабутні подорожі.

– Наталіє, а як ти відчуваєш: в тобі більше від письменника чи від науковця?

Складно сказати... Я реалізуюся в обох сферах і не уявляю свого життя ані без письменництва, ані без науки. До того ж вони насправді один одному більше допомагають, а не суперечать.

Письменник повинен мати розвинену інтуїцію, яка неабияк стає у пригоді, коли займаєшся і науковими дослідженнями. А науковець – це логік, людина, яка чітко розуміє, що таке причинно-наслідкові зв'язки. І повірте, це надбання також дуже важливе для письменника, щоб розуміти, що і чому відбувається у його світі саме так, як автор це бачить.

 Цей рік видався плідним на відзнаки для творчого подружжя Тимура та Олени Литовченків. Втретє ними отримано відзнаку Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова», відзначено Міжнародною літературно-мистецькою премією імені Пантелеймона Куліша за написані спільно романи «козацького» циклу – «Пустоцвіт», «Кинджал проти шаблі», «Шалені шахи» та «Фатальна помилка».

– Тимуре, Олено, разом вами написано стільки книг!.. А як це – писати разом? Чи комфортно ви почуваєтесь при цьому?

Тимур Литовченко: Разом ми почали писати в 2011 році, на той час стаж нашого подружнього життя наближався до 27-річної позначки. Себто, перш ніж розпочати спільну творчість, ми залишили далеко позаду «срібне» весілля. Отож повірте: якщо нам до того було комфортно йти по життю разом, то й про спільну творчість можемо повторити те ж саме.

Олена Литовченко: Почуваюся дуже добре, адже мій співавтор – це мій чоловік, ми вже 33 роки разом. Отже, жодного дискомфорту не відчуваю. Нам дуже цікаво і в житті, і в творчості. В будь-якому сенсі. Звісно, розбіжності в роботі над текстами мають місце, але долаємо їх так само, як і побутові складнощі. В робочому порядку, так би мовити. Це вже деталі…