13 жовтня у Київському будинку вчителя за підтримки творчого об’єднання «Світлина», яку очолює у столиці неординарна особистість Лариса Петрова, відбувся творчий вечір талановитого композитора і автора-виконавця Віктора Ліфанчука.

Романсами та піснями артист миттєво взяв у полон весь зал, бо музика й слово вражали своєю силою і красою. 

Шляхетний, щирий, людяний - він доносив у піснях до глядача всі свої печалі та радості. Тому не дивно, що в очах багатьох шанувальників творчості Віктора Ліфанчука впродовж всього вечора стояли сльози. Бо ж тема кохання близька кожному, а зі сцени так багато линуло пісенних композицій саме про любов.

Прозвучали пісні на слова поетів Лариси Петрової, Степана Галябарди, Ніни Бай, Тетяни Череп-Пероганич, Антонії Цвіт та багатьох інших.

«Покрова – традиційне свято українського війська з найдавніших часів» – під такою назвою 12 жовтня у бібліотеці сімейного читання імені Садріддіна Айні пройшла патріотична година за участю:

• Тетяни Череп-Пероганич, письменниці, члена Національної спілки письменників України, засновниці веб-порталу «Жінка–УКРАЇНКА»;
• Юрія Пероганича, громадського діяча, засновника ГО «Вікімедіа Україна», одного з авторів української Вікіпедії;
• Тетяни Іванчук та Юрія Титаріва, поетів;
• Євгена Букета, краєзнавця, журналіста та громадського діяча, члена правління національної Спілки краєзнавців України,
• Юрія Старчевода, поета, композитора та виконавця пісень
•  учнів 7- А та 7-Б класів ЗНЗ № 199.

На початку осені у Віктора Винника і гурту «МЕРІ» визріла нова прем’єра. Саме цими днями музиканти презентують пісню з промовистою назвою «Я з УКРАЇНИ». Трек увійде до нової платівки гурту, над якої в даний час ведеться робота.

Віктор Винник прокоментував нове творіння так – «Пісня відносно не нова. Почали записувати ми її десь зо три роки тому, але закінчили тільки тепер. Бо чомусь мені здавалось, що протягом останніх двох драматичних років  вона була не на часі, хоча можливо я й помилявся. У пісні зокрема йдеться про нашу мову… на мою думку останнім часом, незважаючи ні на що, «русифікація» тільки поширилась… і «Я з УКРАЇНИ» це результат моїх спостережень і переживань з цього приводу…»

Сьогодні у селі Стара Басань Бобровицького району на Чернігівщині традиційно відзначали День села.

Завдяки ініціативі сільського голови та при підтримці ТОВ «Земля і воля», яким багато років підряд керує відомий в Україні господарник, Герой України Леонід Яковишин, відбулося чудове свято. 

Не часто останнім часом доводиться так збиратися сільчанам. Тому люди відпочивали від душі. Було тут і дітворі де побавитися, і дорослим що побачити та почути. У фойє будинку культури вабила зір прекрасна виставка народних умільців, а зі сцени линула пісня. Двогодинною концертною програмою потішили односельчів вчителі та учні місцевих шкіл, вихованці дитячого садочку, аматори сцени.

З Миколою Гриценком ми навчалися на факультеті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, разом грали в студентському театрі «Поклик» (він – головні ролі). Тобто знайомі вже років сто. Але Микола й зараз – такий же молодий, усміхнений, шляхетний і патріотичний, водночас він напрочуд простий у спілкуванні.

Поет від Бога й талановитий, відомий журналіст Микола Гриценко приїздив до Чернігова на творчу зустріч зі студентами та викладачами Чернігівського національного педагогічного університету імені Тараса Шевченка (щиро дякуємо ректорові Миколі Носку та проректору Анатолієві Тимошенку), у затишному й ошатному читальному залі університетської бібліотеки. Шанувальників сучасної української літератури тут виявилося немало, атмосфера була теплою й неформальною.

Нещодавно до Чернігова приїздив мій двоюрідний брат. Мешкає він у Росії, в Тюмені, хоч народився на Придесенні, в Прилуках. Свого часу, захистивши кандидатську дисертацію з історії та розлучившись із дружиною, вирішив розпочати життя з чистого аркуша, то й заїхав аж у далеку Тюмень, де люди загалом жили заможніше. Трапилося це ще за радянських часів.

У Сибіру родич одружився на місцевій жінці, має нову сім’ю. Понад 20 років він викладав у вузі. Пробував займатися бізнесом – не зовсім вдало (скаржився на чиновницьку корупцію та побори усіляких перевіряльників). А нині живе на пенсію, та ще донька, яка вийшла заміж за досить заможного шведа й емігрувала за кордон, часом батькові дещицю грошей надсилає, аби не бідував…    

Цього дня біля УМВС було багатолюдно – близькі та друзі проводжали мужніх бійців батальйону «Чернігів», котрі вирушили захищати Україну від окупантів – до багатостраждальної Донеччини.

Вояки поводилися достойно, як могли, втішали рідних, обіцяли, що повернуться живими й здоровими. Власне, майже всі з них уже пройшли випробування цією жахливою війною, повернулися героями. Однак Вітчизна – все ще в небезпеці, тому жодних сумнівів у наших вояків немає – треба, то треба! Дивлюсь на них – і навіть не сумніваюсь, що служитимуть гідно, зроблять усе можливе й неможливе, щоб на сході нашої держави був мир.

* * *

Наталі Дзюбенко-Мейс і Світлані Алексієвич присвячую  

Закон великих спалює малих.
Велика правда — здирна і отруйна.
Велика сила – ланці для сліпих,
А не для тих, у кого серце чуйне.

Спиніть брехню, не бійтеся очей.
Не бійтесь зла. Ми всі не Геркулеси.
Не повторіть скривавлених ночей,
Не повторіть диявольської меси.

Між ланів, круч, звивистих річечок та широких розливів полтавських славні села стоять. Ломляться в них від врожаю яблуні, груші, сливи, скидають плоди фруктовим градом на асфальт. Машини, що пролітають (а по полтавських шляхах машини тільки що й пролітають, вибої калькулюють), розмазують м’якоть фруктову по шляхах, и шляхи пахнуть духмяно. Понад ними оси, шершні, інша мошкара, що боляче жалить та голосно гуде. А ближче до вересня – капусниці, білосніжні метелики полуденні, сповнюють вітер легким пилком.

Подорожуючі

У нашій підземці – зникають. Поїде людина на ринок у неділю по овочеве різномаїття та соковиту вирізку, або – до офісу чи на зустріч з якоюсь дуже потрібною заради майбутнього сволотою. Повернеться – і докірливо, по дитячі, скаже найбільш присутнім у своїй долі персонам: «Навіщо відпустили ви мене туди, до низу? Я ж там зник! Розумієте – я там назавжди зник!»