Слово про Україну

Україна є, Україна буде!

Україно, ти, як сонце в небі, благодатне світло твоє. Рідна наша земле, ти витримала, стільки горя, поневірянь, лихоліть на своєму шляху, але ми, воскресали і відроджувались, живемо і міцніємо, бо маємо, непохитну віру, велику любов, до тебе – Батьківщино! Вір нам, земле рідна, синам і донькам своїм, вір! Що ніколи не зрадимо тебе. Волелюбний, відданий тобі народ стверджує: «Велично сонцелика Україна є, Україна буде! Во віки віків! СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!

Веселі Черевички і вокальний гурт Орфей виконують пісню на слова Зої Ружин.

Марія Косян. Слово про Україну

З України мені пропонували поїхати тричі. Поїхати надовго, можливо, чи радше, напевне, без вороття.

Уперше, за любов.

Пам’ятаю наче вчора, мені - дев’ятнадцять. Він - красень іноземець, кілька років учився в Києві. Мав усе, щоб порядна дівчина негайно закохалася: членство в музичному гурті, гітару, батька-бізнесмена й татуювання в усіх придатних до того місцях. Ми зустрічалися майже півроку, коли навчання його завершилось і він українсько-англійським суржиком запропонував покинути все, одружитися та втекти разом до його добре забезпеченої західної країни. Усе, як у старих добрих мелодрамах.

Проплакавши всю ніч, я відмовила. Чи кохала його? Так. Як тільки кохають у дев’ятнадцять.

Юлія Бережко-Камінська: Ми все подолаємо!

Україна – це край, де все тільки починається. Ми все подолаємо. Ми навчимося любити, творити, надихати добром одне одного та інші народи. У нас є всі можливості для цього. Не здаваймося відчаю і облуді! Розвиваймося, працюймо над собою і всім, що нам дається. Гріх пропасти такому багатству.

Галина Корицька: З Україною в серці!

Я живу з Україною в серці… Її радощами і болями, її втратами, і великою материнською любов*ю. Про це й пишу в своїх віршах. Провідна тема віршів – любов. Всеперемагаюча, всерозуміюча, всепрощаюча безмежна любов, що не гордиться, не заздрить, не провокує, – а любить. Любить навколишній світ, сонце, землю, людей. Любить рідних, що поруч і що вже відійшли у вічність. Найбільша любов – наші діти. Вони наша радість і щастя, надія і наше майбутнє… І невимовний біль, коли втрачаємо найдорожче…

Любов Геньба: І болить мені Україна, так болить, що не можна більш…

Саме з цим я прийшла і стала перед вами, несучи як прапор правди, любові, і надії своє слово. Воно в мені болить.

Вже так сталося і не сьогодні, років з десять тому, коли стало загасати духовне, натомість прийшло меркантильне, матеріальне, бездуховне, безідейне. І це відбулося на рівні всієї країни. Старе забули, нового не придумали. У кінці листопада минулого року я була делегатом YII з’їзду письменників  України у м. Києві. З надією,  у цей нелегкий час, з’їхалися представники письменницьких осередків з усієї країни, з вірою, що наша інтелектуальна робота потрібна, необхідна, головна. Бо всі ми з вами родом з дитинства від книжки, від першого слова мама і до найпершого – Вітчизна. Але протягом цих років ми, письменники, стали просто зайвими у цій країні. Чому?  І коли перестали так  зневажати пророків. Письменник – це не матеріаліст, не  торговець на базарі, але і не жебрак… Бо має те золоте зерно правди, яка знає  все і про минуле і про прийдешнє. Ми належимо до тієї раси на землі, якій не байдужа висока духовна культура. Бо вона вже закладена у нашій мові.

Інна Андріяш: майбутнє України залежить від кожного з нас!

Про Україну можна говорити безкінечно, оспівувати її в піснях і віршах, але найголовніше — мати її в своєму серці, плекати, як малу дитину, хоч вона є нашою рідною ненькою. Я просто як людина і як митець дуже вболіваю за долю своєї Батьківщини, за життя майбутніх поколінь. Ми всі хочемо, щоб Україна зміцніла як держава і розквітла  для свого народу у світовій славі. Так,мій народ цього заслуговує Але… це тільки бажання і прагнення жити гідно на своїй рідній землі, яку обрав для нас Бог.

Мій стражденний народе!Якими тяжкими випробуваннями встелений твій шлях до раю!Якими тернистими дорогами йдеш ти до того, щоб стати істинним творцем своєї історії!Мій народ талановитий, працьовитий, співучий і невмирущий у вірі!

Іванна Юрків: вірю в потенціал нашої нації!

Я – невиправна оптимістка, не терплю скигліїв. Хоча вважаю, що всі наші біди від нас самих. Замість працювати – вічно створюємо собі ідолів. А потім плачемо і шукаємо винних. Чекаємо, що хтось прийде і наведе порядок в нашій державі і …підсовуємо сотню поліціянту. Але все ж вірю в потенціал нашої нації!

Тетяна Прозорова: Мої вірші – про вас, мої українці і для вас

Моя доля, як і доля кожного українця, тісно й нерозривно пов'язана з долею нашої неньки – України. Ми прокидаємось – і до новин, й спати не лягаємо без них… Коли почалася війна, майже два роки я не могла нормально ні жити ні спати, просто не розуміла, як могло так трапитись… Не могла я й писати… написала декілька віршів і не могла більше… щось робила, допомагала волонтерам, збирала одяг для дітей, надсилала якісь кошти, разом з моїми учнями навчились плести маскувальну сітку, «кікімори» для захисту рідних, які на фронті, готували для бійців гостинці.

Точка опори

Так часом буває: втрачається щось найголовніше, що тримало, або за що тримаєшся. Це як із повітряними кульками – відпустиш – і все. Одна моя подруга постійно повторює: «Треба мати, до чого повертатися». Так і є. Але часом оте «до чого» губиться чи просто відвертається, чи ми від нього відвертаємося... От тоді і живемо повітряними кульками, які безцільно носить туди-сюди...

Так часом буває.

Одного разу, не те щоб гуляючи, радше – валандаючись, я побачила, як біля візочка з дитям зібралися мама-тато-бабусі-дідусі, усі намагалися щось подати-показати-розсмішити. От вона – точка опори тих людей.

Наталя Федько: Україна, як доля – одна

Україна, як доля – одна

Тільки вчора збагнула, що правда – така небезпечна.
У багаттях скорботи згорали мої кораблі.
Мефістофель мені посміхався, зловісно і гречно,
А вітрисько благав: «Не здавайся, моя Наталі!»

Я любила й люблю, та згорати від цього не легше.
Не бенкети, а битви з минулим вінчають мене.
Ти помер від отрути зміїної, Віщий Олеже,
Ну а я – від отрути людської рятуюсь вогнем.

Я – козацької крові, тож ласки не буду просити
У вельмож, котрі думати звикли, що кров – це вода…
Чом ти, батьку Іване*, повірив запроданцям ситим,
Що тебе, полководця, катам поспішили віддать?

Ольга Ганущак: Україна – то моя рідна земля

Україна – то моя рідна земля, то люди, які мені рідні  і близькі.  Але разом з тим сьогоднішня Україна – то мій біль. Бо у нас розбиті дороги, у селах спивається молодь. А так не має бути.

Я хочу, щоб Україна була такою, як вона заслуговує бути – щоб люди не втікали на заробітки, а обробляли рідну землю і достойно жили. Щоб талановиті діти здобували освіту і залишалися жити на рідній землі, і бачили в Україні перспективи для своїх дітей.

А ще хочу, щоб молодь споживала здорову їжу, і ми мали наступні покоління здорових українців. 

Об'єднати вміст