Слово про Україну

Вікторія Русич: Сила родини (ВІДЕО)

Мати для сина щастя просила.
В пісню вплітала віри слова.
Дай йому, Боже, духу і сили,
Розуму в діях, серцю –добра.

Приспів
Боже Единий, храни Україну!
Мову прадавню, землю билинну!
Прагнемо миру, прагнемо волі! 
Роду козацькому – гідної долі!

Мати співала пісні колискові,
Донька у мами вродлива росла.
Боже, пошли їй світло Любові!
Щоб не згасало й творило дива. 

Приспів
Боже Единий, храни Україну!
Мову прадавню, землю билинну!
Прагнемо миру, прагнемо волі! 
Роду козацькому – гідної долі !

Сила родини – батько і мати.
Радісні очі, хліб на столі,
Щастя дитяче – батьків зустрічати,
Квітне життя, коли Мир на землі.

Приспів
Боже Единий, храни Україну!
Мову прадавню, землю билинну!
Прагнемо миру, прагнемо волі!
Віримо в Божу Силу Любові!

Прагнемо миру, прагнемо волі!
З нами Господня Сила Любові!

Валентина Громова: В мені нуртують гени ще Трипілля

В мені нуртують гени ще Трипілля.
Бо там десь, Україно, твій початок.
І від купальського язичницького зілля,
Яке не всохло на твоїх ще чатах.

Тож я твоя, від тебе, барвінкова.
Моя ти, земле, золота підкова!

Мені заїжджий скіф якось шептав,
Що брови-крильця у цієї жінки.
Що у яких краях він не бував,
А кращої нема від українки.

Тож я твоя, від тебе, барвінкова.
Моя ти, земле, золота підкова!
І знов весніє, вруниться, вкраїниться.
Зазеленіють на городах межі.

І зануртує знов Дніпро, запіниться.
Моєї тут – Любові Вежі.
Бо я твоя, від тебе, барвінкова.
Моя ти, земле, золота підкова!

Валентина Ткач: Україна — земля наших дітей!

Вся любов і повага до України, як я її розумію і сприймаю, лаконічно вписана у віршовані рядки Ліни Костенко:

«Буває часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво –
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо,
Усе, як є – дорога, явори,
Усе моє, все зветься – Україна.
Така краса висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори».

Анжела Левченко: Ми переможем – вірою й любов’ю

Моя велична й горда Україна,
Свята земля моїх дідів-батьків,
Ніколи не стояла на колінах,
Хоч як би хто в цім світі не хотів!
Чому ж так норовлять її вельможі
Принизити, чужим рукам віддать,
Вона, як мати, все простити зможе,
За всіх молитись буде і страждать.
Воістину, як нерозумні діти,
Без віри, без майбутнього живуть,
Не відають, як бути й що роботи,
І хто вказати має вірний путь.
Життя з плеча чужого приміряють,
А власні десь згубилися сліди,
За сотню літ про нас вже й не згадають
Усі емансиповані світи.
Щоб цього не було – стоять мільйони
Сміливих твоїх дочок і синів,
До бою за свободу кличуть дзвони,

Мирослава Данилевська-Милян: Моя Україна

              Чужих країв ніколи я не бачив,
              Принад не знаю їхніх і окрас,
              Та вірю серцем щирим і гарячим:
              Нема землі такої, як у нас.
                                       В. Симоненко
Чужі краї мою не гріють душу
І не дають натхнення небеса.
До тебе, ненько, повертатись мушу,
Бо де знайдеться ще така краса?
 
Для мене ти – Господній подарунок,

Емігрантка (оповідання зі збірки «Україна в мені. Ukraine within me»)

Вона ніколи не бувала в інших країнах. Закордонний паспорт при нагоді зробила, але його гербові аркуші досі не мали жодної відмітки про виїзд — бодай до Польщі. А вона так мріяла про подорожі в далекі краї… Не хотіла, як батьки — усе життя на одному місці, на одній вулиці, під одним небом.

Ліна Яковенко. Цвіт нації

Буяла нива колоскова,
Співала макам колискову,
Благала Небо кожну мить,
Щоб дало сили їх зростить…

Зростали маки та й на славу всім,
Раділа нива діточкам своїм!
Цвіли красиві, кожен як один,
Щодня тяглися до нових вершин…

Вітер північний з півдня підкрадавсь
І колос хлібний в сум’ятті метавсь,
Горнув до маків голівку золоту
Й тримали маки вітра на льоту…

Буяла нива колоскова,
Співала журно колискову
Про юний цвіт, що облетів –
Заради Матері відцвів…

Ірина Світ: Мрію про сильну Україну-Русь, в якій пануватимуть українці і їх мова, символи та культура

Замість Леніна

Замість Леніна

 

Мрію про сильну Україну-Русь, в якій пануватимуть українці і їх мова, символи та культура. Переконана, що Універсальний символ українців – Дідух є ідеальним консолідуючим символом нашої нації, який повинен вигнати біду з кожної хати і витіснити чужі символи насильства та рабського невігластва.

Пропоную встановити пишного золотого Дідуха у Києві замість поваленого ідола більшовизму, як символ об’єднання українців на шляху до панування у своїй сторонці. Дідух мав би стати і гербом нової великої України-Руси, що перемогла кремлядьських окупантів, бо в Дідусі закодована слава України і воля перемагати!

Людмила Ясна. Рідна земля

Рідна земля

Бреду по золотому полю ‒
пшениця стигла шелестить.
На серці солодко – до болю.
Промінчик сонячний бринить.
Буття творить звичайне диво.
Налиті сонцем колоски
лоскітно, ніжно, полохливо
чолом торкаються руки…
Я серед світлого роздолля
на землю ляжу горілиць:
синіє неба щедра воля,
і лине щебетання птиць.
Волошка у лице загляне,
здригнеться хмарки сиза тінь.
Повітря чисте і духмяне,
земля гаряча, мов черінь.
І я всім тілом відчуваю,
як сила вироста в мені
і як здоров’я набираю
від життєдайної землі.

Олександра Кондратюк про Україну

Заплющую очі і бачу чисте,бездонне небо. Родючі поля, застелені пшеницею кольору сонця.  Безкрайні ріки та чисті, мов сльоза джерела. Все – це моя Батьківщина. Мені до болю знайомий запах цієї беззахисної, але в той же час сильної та терплячої країни. Де кожен знає ціну свободи, а національна свідомість зашкалює навіть у 15.

Та відкривши очі, я бачу жах буденності…. Небо плаче сірими сльозама від болю, земля вмирає від спраги, а ріки просять порятунку з кожною хвилиною все більше й більше. Все, що будувалося роками розгромили практично за рік, немов цими шляхами пройшов велетень, не дивлячись собі під ноги, все змінилося, окрім людських відчуттів…

Людмила Максимлюк: вірю я, що зацвіте калина!

Ти думаєш – я стала на коліна?
Я тільки зав'язала берці!
Жіноче ім я в мене – Україна!
Любов і гордість оповили серце!

Ти думаєш – мене здолати? –
І грози, й гради ранять мої груди…
Не раз приходилось мені вмирати,
Щоб знову відродитися і бути!

Та вірю я, що зацвіте калина,
І кануть в небуття на схід тумани...
Що мати дочекається на сина!
А я схилилася перев'язати рани…

Стою на краю прірви і молюся –
І сум, і віра, і надія в серці!
А ти чекаєш, що я похитнуся?!
Ні! – Cхилилась тільки зав'язати берці!

12.01 2015

Вікторія Льода-Ропецька: І вже буде щасливою козацькая доля!

Хай не буде «ще не вмерла» –
Хай буде живая!
І весела, і щаслива від краю до краю.
Хай пшениця колоситься, лани золотіють,
Хай великі і маленькі, хай усі радіють.
Пісня най рікою лине від Карпат до моря,
Хай ніхто в країні-неньці більш не знає горя!
Як піднялись і повстали, кайдани порвали,
Так не даймо ж більш нікому, щоб волю забрали!
Вже воскресла України і слава, і воля.
І вже буде щасливою козацькая доля!

Об'єднати вміст