Слово про Україну

Любов Геньба: І болить мені Україна, так болить, що не можна більш…

Саме з цим я прийшла і стала перед вами, несучи як прапор правди, любові, і надії своє слово. Воно в мені болить.

Вже так сталося і не сьогодні, років з десять тому, коли стало загасати духовне, натомість прийшло меркантильне, матеріальне, бездуховне, безідейне. І це відбулося на рівні всієї країни. Старе забули, нового не придумали. У кінці листопада минулого року я була делегатом YII з’їзду письменників  України у м. Києві. З надією,  у цей нелегкий час, з’їхалися представники письменницьких осередків з усієї країни, з вірою, що наша інтелектуальна робота потрібна, необхідна, головна. Бо всі ми з вами родом з дитинства від книжки, від першого слова мама і до найпершого – Вітчизна. Але протягом цих років ми, письменники, стали просто зайвими у цій країні. Чому?  І коли перестали так  зневажати пророків. Письменник – це не матеріаліст, не  торговець на базарі, але і не жебрак… Бо має те золоте зерно правди, яка знає  все і про минуле і про прийдешнє. Ми належимо до тієї раси на землі, якій не байдужа висока духовна культура. Бо вона вже закладена у нашій мові.

Інна Андріяш: майбутнє України залежить від кожного з нас!

Про Україну можна говорити безкінечно, оспівувати її в піснях і віршах, але найголовніше — мати її в своєму серці, плекати, як малу дитину, хоч вона є нашою рідною ненькою. Я просто як людина і як митець дуже вболіваю за долю своєї Батьківщини, за життя майбутніх поколінь. Ми всі хочемо, щоб Україна зміцніла як держава і розквітла  для свого народу у світовій славі. Так,мій народ цього заслуговує Але… це тільки бажання і прагнення жити гідно на своїй рідній землі, яку обрав для нас Бог.

Мій стражденний народе!Якими тяжкими випробуваннями встелений твій шлях до раю!Якими тернистими дорогами йдеш ти до того, щоб стати істинним творцем своєї історії!Мій народ талановитий, працьовитий, співучий і невмирущий у вірі!

Іванна Юрків: вірю в потенціал нашої нації!

Я – невиправна оптимістка, не терплю скигліїв. Хоча вважаю, що всі наші біди від нас самих. Замість працювати – вічно створюємо собі ідолів. А потім плачемо і шукаємо винних. Чекаємо, що хтось прийде і наведе порядок в нашій державі і …підсовуємо сотню поліціянту. Але все ж вірю в потенціал нашої нації!

Тетяна Прозорова: Мої вірші – про вас, мої українці і для вас

Моя доля, як і доля кожного українця, тісно й нерозривно пов'язана з долею нашої неньки – України. Ми прокидаємось – і до новин, й спати не лягаємо без них… Коли почалася війна, майже два роки я не могла нормально ні жити ні спати, просто не розуміла, як могло так трапитись… Не могла я й писати… написала декілька віршів і не могла більше… щось робила, допомагала волонтерам, збирала одяг для дітей, надсилала якісь кошти, разом з моїми учнями навчились плести маскувальну сітку, «кікімори» для захисту рідних, які на фронті, готували для бійців гостинці.

Точка опори

Так часом буває: втрачається щось найголовніше, що тримало, або за що тримаєшся. Це як із повітряними кульками – відпустиш – і все. Одна моя подруга постійно повторює: «Треба мати, до чого повертатися». Так і є. Але часом оте «до чого» губиться чи просто відвертається, чи ми від нього відвертаємося... От тоді і живемо повітряними кульками, які безцільно носить туди-сюди...

Так часом буває.

Одного разу, не те щоб гуляючи, радше – валандаючись, я побачила, як біля візочка з дитям зібралися мама-тато-бабусі-дідусі, усі намагалися щось подати-показати-розсмішити. От вона – точка опори тих людей.

Наталя Федько: Україна, як доля – одна

Україна, як доля – одна

Тільки вчора збагнула, що правда – така небезпечна.
У багаттях скорботи згорали мої кораблі.
Мефістофель мені посміхався, зловісно і гречно,
А вітрисько благав: «Не здавайся, моя Наталі!»

Я любила й люблю, та згорати від цього не легше.
Не бенкети, а битви з минулим вінчають мене.
Ти помер від отрути зміїної, Віщий Олеже,
Ну а я – від отрути людської рятуюсь вогнем.

Я – козацької крові, тож ласки не буду просити
У вельмож, котрі думати звикли, що кров – це вода…
Чом ти, батьку Іване*, повірив запроданцям ситим,
Що тебе, полководця, катам поспішили віддать?

Ольга Ганущак: Україна – то моя рідна земля

Україна – то моя рідна земля, то люди, які мені рідні  і близькі.  Але разом з тим сьогоднішня Україна – то мій біль. Бо у нас розбиті дороги, у селах спивається молодь. А так не має бути.

Я хочу, щоб Україна була такою, як вона заслуговує бути – щоб люди не втікали на заробітки, а обробляли рідну землю і достойно жили. Щоб талановиті діти здобували освіту і залишалися жити на рідній землі, і бачили в Україні перспективи для своїх дітей.

А ще хочу, щоб молодь споживала здорову їжу, і ми мали наступні покоління здорових українців. 

Богдана Пілецька: Просим миру

Стільки смутку у тебе в очах,
Україно, моя рідна ненько.
Чом поріс чемерицею шлях
Й розкроїлося навпіл серденько?

Як втомила тебе круговерть:
Знову й знову виборювать волю.
Але сили - не випиті вщерть,
І ми вкотре куєм собі долю.

Наймужніші, хоробрі серця
Захищають в боях Батьківщину.
А ми просим уклінно Творця
Не покинути їх в цю годину.

Любий Боже, твої ми раби,
Свої погляди горнем до неба:
Україну врятуй від журби!
Просим Миру... а більше не треба.

І щодня тисячі молитов
Світлим димом по небу мандрують.
Тільки віра і світла любов
Нас від чорного зла порятують.

Ірина Бондар (Лівабережна): Тарас та Ликера

Люблю вірші Лесі Українки, Тараса Шевченка, Ліни Костенко. Ось недавно до дня народження Тараса написала нового вірша:

ЛикераТарас та Ликера

 «Якби зострілися ми знову,
 Чи ти злякалася б, чи ні?
 Якеє тихеє ти слово
 Тойді б промовила мені?»
 Т.Г. Шевченко

Він мріяв привести до хати
Свою дружину-оберіг.
Удвох укупочці кохатись,
Ще й діточок почути сміх.

Ольга Масалітіна: В Україні – моє коріння і моє серце!

Я – космополіт за світоглядом, але тим не менше, вважаю себе патріотом. В Україні – моє коріння і моє серце! Будучи письменницею, я часто спілкуюся зі своїми колегами, знайомлюся з їхніми творами, відвідую презентації та творчі вечори і бачу, які шедеври створюють наші співвітчизники. Пишаюся тим, якою багатою на таланти є наша рідна земля. Переконана, що дуже важливо розвивати таланти з самого дитинства та виховувати дітей в любові. Моє покликання – дарувати знання молодим матусям і радість – їхнім дітям, адже виховуючи дітей, ми виховуємо майбутнє нашої країни! 

Вікторія Русич: Сила родини (ВІДЕО)

Мати для сина щастя просила.
В пісню вплітала віри слова.
Дай йому, Боже, духу і сили,
Розуму в діях, серцю –добра.

Приспів
Боже Единий, храни Україну!
Мову прадавню, землю билинну!
Прагнемо миру, прагнемо волі! 
Роду козацькому – гідної долі!

Мати співала пісні колискові,
Донька у мами вродлива росла.
Боже, пошли їй світло Любові!
Щоб не згасало й творило дива. 

Приспів
Боже Единий, храни Україну!
Мову прадавню, землю билинну!
Прагнемо миру, прагнемо волі! 
Роду козацькому – гідної долі !

Сила родини – батько і мати.
Радісні очі, хліб на столі,
Щастя дитяче – батьків зустрічати,
Квітне життя, коли Мир на землі.

Приспів
Боже Единий, храни Україну!
Мову прадавню, землю билинну!
Прагнемо миру, прагнемо волі!
Віримо в Божу Силу Любові!

Прагнемо миру, прагнемо волі!
З нами Господня Сила Любові!

Об'єднати вміст