Снігова Королева
Олег ліниво потягнувся і насипав собі розчинної кави в улюблену чашку. Дві — кави, дві — цукру і кипятку.
«Ну, що важко запам'ятати, дві — кави, дві — цукру» — запитував він дружини, яка ще спала у спальні на їхньому сімейному ліжку.
«На колишньому ліжку, майже колишня дружина» — сам себе поправив.
Де та нічка забарилась?
Час уже їй надійти.
Глянь, я ковдрочкою вкрилась –
Спатоньки вкладайся ти.
Бо вже скоро, зовсім скоро,
Миколай прийде до нас,
Зазирне в шибки знадвору
І промовить: «В добрий час».
З янголям зайде у хату,
Гляне в книжечку свою,
Вкладе торбочку картату
Під подушечку мою.
В Миколаєвій торбинці
Є цукерочки смачні,
Усі бажані гостинці –
За слухняність це мені.
А нечемам, хоча й рідко –
Чудотворець любить всіх –
Чортеня мале Антипко
Кладе різочки на сміх.
Пустувати не годиться,
Будьмо чемними дітьми,
Мрія кожного здійсниться
В пору сніжної зими.
Сон дрімає біля ліжка,
Час уже поснути всім,
Сяє зоряна доріжка –
Свято йде у кожен дім.Марія Морозенко
В Мінську білоруською мовою побачила світ книжка вибраних віршів відомих українських поетів із Чернігова. Свою білоруську збірку Тетяна і Сергій Дзюби назвали «Місто Зима». Книжку українців чудово переклав Михась Пазняков – знаменитий білоруський поет, очільник Мінської організації Спілки письменників Білорусі, академік, лауреат багатьох літературних нагород, зокрема Національної літературної премії Білорусі. Книга вийшла дуже ошатна, у престижному видавництві «Коларград».Пропонуємо читачам відгук на книжку українців знаного поета, головного редактора популярного мінського журналу «Новая Немига литературная», лауреата Національної літературної премії Білорусі Анатолія Аврутіна.
Саломея української лірики
У творчому дуеті– СергійіТетяна Дзюби – вона,Тетяна,–така ніжна, тендітна, чуйна… Об’єкт не просто кохання, а поклоніння, – прекрасно неземна, близька навіть до Богородиці, – настільки чарівні та проникливі адресовані їй поетичні образи і почуття Сергія. Недарма він усі свої книги присвячує виключно дружині, а книжок цих – понад сімдесят, і видані вони на 65-ти мовах світу...
Талановитий, цікавий, правдивий і зворушливий документальний фільм про АТО презентували нещодавно в Чернігівській обласній науковій бібліотеці імені Володимира Короленка. Ця хвилююча історія називається «Війна химер», і вона просто не може нікого залишити байдужим, – настільки вражають кадри з реальними українськими бійцями, фронтовими буднями під запеклим обстрілом окупантів, руїнами визволених міст і сіл, й такі чисті, романтичні почуття юних закоханих, в життя яких негадано й стрімко увірвалася жахлива війна.
Режисерів цього дивовижного фільму двоє – Анастасія Старожицька та її мати – Марія Старожицька, відома українська журналістка, яка так успішно працювала на провідних українських телеканалах. А тепер Марія створює дуже незвичайне авторське кіно… Цю обдаровану жінку я знаю ще з факультету журналістики, вже тоді вона оригінально писала й малювала. Ми разом створювали стінгазету журфаку «Слово – зброя!», над випусками якої працювала й Тетяна Мурзенко (тепер – Тетяна Дзюба, її однокурсниця). Марія запам’яталася несподіваними ідеями та міркуваннями. А днями вона подзвонила і запросила на свою імпрезу в Чернігові… Звісно, ми з Танею просто не могли не прийти. І не пошкодували!
Нарешті з`явився довгоочікуваний кліп "Люляй-люляй", присвяченому всім, хто віддав своє життя за Україну! У головних ролях – відома співачка, легендарна телеведуча, волонтер Анжеліка Рудницька і француз, який співає українською, Paul Manandise.
Нагадаємо: 29 жовтня несподіваний дует - Анжеліка Рудницька та Монандіз зняли надзвичайно зворушливий кліп на пісню "Люляй-люляй, мій синочку" (колискова).
Вíкна сьогодні ридають свічками,
Світло від них неспокійне, тремтливе –
Пам’яті біль не вгасає з роками,
Правда не гоїть болючі надриви.Правда дозує ковтками отрути,
Як забирали останнє, шакáли –
Розумом це неможливо збагнути,
Бо не орда, а “свої” убивали.Борщ із кропиви, відрóсток калини,
Жолудь торішній, морозом прибитий…
Тут без хрестів вимирали родини,
Цвіт українства, міцний, працьовитий.
На старому ослінчику – винесла вранці із сіней –
моя бабця сидить – аж до смерку, до смерті сидить…
І пригадує рік тридцять третій – тримає насіння,
що спасінням їй стало – продовжило наш родовід.
Розриває мовчанку сусідка – гукає з-за тину:
- Галю, знову твої забарилися? Довго сидиш…
А бабуся – ні слова. Лиш усміх – блаженно-дитинний,
і насіння в долоні – тепліше, тепліше... «Ось лиш
хай приїдуть – скажу». Вже несила терпіти-тримати,
вже несила носити в собі цю страшну таїну.
Сива жінка і спогад. Старенька бабуся і мати.
Сива дівчинка просить у мачухи – хоч би одну,
лиш одну насінину, посадить її тишком-нишком.
Кляті зайди не знайдуть – вона ж проросте навесні.
Почекає іще – день, годину, хвилину, ще трішки…
- Галю, довго сидиш…
Бабо, знову ти снишся мені.
Анна Багряна,
23.11.15, Софія
"Душа народу незнищенна! Як Божий дар, як Божий дар!"
Вірші Анатолія Матвійчука. Читає Руслана Федюк