* * *
Ніч вигадує сни, затуливши долонями вуха.
І заплющує очі, щоб краще собі уявляти.
Гладь волосся, як шовк, з-під старого її капелюха.
Вже заждалися струни, щоб вправно зіграти legato.У кишенях дзвенять золотими монетами зорі.
Ніч присіла навпочіпки біля старого Дунаю.
Загорнулась тепліше, бо вже прохолодно надворі,
і до самого ранку чекала, що я заспіваю.Молодого вина перебрала, без келиха, з пляшки.
Вже в гітари нестерпно напружені струни боліли.
А мені не співалось. І якось зробилося важко,
бо вже перші ранкові у небі займалися стріли…
* * *
Зайшлий чолов’яга купив на нашому кутку приземкувату хату-розвалюху — єдину вцілілу під солом’яною стріхою, й повесні засіяв весь городчик соняшником. «Ото вже крутий бізнесмен! — зашепотілись сусідки. — Мабуть, за те соняшникове насіння за рік-два вибудує собі палац на місті хати-стріхівни…»
Проте, як виявися, на комерсанта-загребу той заброда аж ніяк не був схожий. І зовні — худий та цибатий, мов драбина, із копицею сивого волосся та довгими обвислими вусами, і зсередини — мовчун-мовчуном, зайвого слова не скаже, та ще й побожний — щонеділі прямує де церкви, свічки найдорожчі ставить. Лишень курить добряче…
Загубився у густотрав’ї осьолок й давно пора нагострити косу. Тяжко косареві, і боляче і мені… За моє сусіднього село… Те сусіднє село — мій дитячий і вже такий далекий світ…
Уперше чимчикував сюди, тримаючись за мамину спідницю, щоб причащатись до церкви ще перед школою. І ці довгі три кілометри лежали за густим борам та глибокими ярами і зеленими пасовиськами, і небо над здавалося і вищим, і мрійливим і якимсь нетутешнім. У нас давно розібрали церкву, а тут і півчі, й ладан, і запахуще цвітуть липи, і від неабияке відчуття щастя, ніби я вітався з ангелами, як мене напучувала перед тим матуся.
Спи, маленький, засинай.
Всіх баранчиків піймай:
Перший баранець кудлатий,
Другий надто волохатий,
Третій з хвостиком руденьким,
А четвертий геть маленький,
П’ятий баранець у штанцях,
Шостий знається на танцях,
Сьомий любить попоїсти,
Восьмий дуже голосистий,
А дев’ятий позіхає –
вже наш (Льоня) засинає…
Вечірня сукня
Влітає крізь відкриту шибку злива,
А на мені одягнута легенька,
В якій я неприховано вродлива,
Вечірня сукня на тонких бретельках.Мені жбурляє дощ на плечі краплі,
Лякає, злиться. Чи ревнує?.. Всі
Хай поглядом їдять і плечі, й плаття,
Як йтиму від під’їзду до таксі.Зберу ті погляди і зникну у машині,
Немов з трофеями, і буду переможно
Дивитись в дощ і думати: мужчинам
Чи солодко, коли чогось не можна?
Ангел
* * *
При світлі
тихої лампади
перед Тобою
я схилюся.
В Твій лик
смиренно
й серцем радо
у сподіванні
я вдивлюся:
прийми нас,
Душе Благодатна,
Як Діва чиста
І як Мати…Прийми, очисть
всели надію,
Аве Маріє…
Ми…
Слід Кота
Жалобна мелодія наскрізно пропилювала сірий перемерзлий полудень, гострими ножами встромлювалася в груди принишклих людей, — немов змагалась із колючою вітряною порошею, яка безжально сікла обличчя. Глухі удари відлунювали із засніженої ямки — грудки скам’янілої землі падали на віко труни.
Семена Гавриловича хоронили з належними йому почестями. З міста приїхали військові, привезли оркестр, вінки. Підтоптаний вусатий підполковник виголосив промову: заслужена людина пішла в засвіти — афганець, орденоносець. Цибата худа жінка обережно стирала з сірих побляклих щік чорні патьоки, що ручайками текли й текли з її очей, і безперестанку повторювала: «Якого талановитого журналіста втратили, яку золоту людину…»
Лілія Сакмар - башкирська поетеса. Читайте її поезії тепер і українською. Автор перекладу - Євген Букет.
Урман яна
Урман яна. Үтте аҙна, ай.
Юҡ, туҡтамай янғын, туҡтамай…
Тыныс урын эҙләп, үҙ өңөнән
Сығып ҡасты айыу йоҡламай.
Урман яныу яман, ә Ер шарын
Бер көн шулай ялҡын уратһа
Китербеҙме ошо айыу кеүек
Күрше планетаға ҡунаҡҡа.
Йондоҙҙар бит Ергә яҡынаймаҫ
Кемде йыуатабыҙ: “Бул тыныс!”
Урманды ла булыр һүндерергә -
Донъя тоҡаныуы ҡурҡыныс!
Пожежа лісова
Пожежа лісова.
Минає тиждень, місяць…
Не може вже ніхто пожежу ту згасить.
Шукаючи спокою,
Прокинувшись зі сплячки,
З барлогу вийшов і біжить ведмідь.
Погано, коли ліс горить,
Ну, а якщо всю Землю
Так само полум’я в обійми огорне,
Невже і ми, мов цей ведмідь,
Полетимо у інший світ
Шукаючи спокою?
Планети не наблизяться до нас.
Кого ж ми тішимо: “Спокійно!”
Ліс бо ще можна загасить,
Біда, коли планета запалахкотить.
(Про книгу Еліни Заржицької «Про маленького метелика»)
Для дітей треба писати набагато краще, ніж для дорослих. Не дивитися на малюків зверху донизу, а бачити світ їхніми очима. Письменниці це вдається. І ще. Не знаю як кому, але я вважаю, що написати казку набагато важче, ніж роман.
“Про маленького метелика” – це збірка казок. Крім тієї, що дала назву книжечці, сюди увійшли “Як горобець легкого щастя шукав”, “Як ящірка пожадливого півника провчила”, “Про маму-лисицю та її вовченят” і “Як вуж намагався гадюкою стати”.
Кожна казочка розв’язує якусь дорослу проблему. Але дітям треба вже зараз бути готовими до життя. Звичайно, у казці Добро перемагає Зло, хоча в житті не завжди так буває. Проте оптимізм казки завжди бере гору і заряджає дитину на позитив.
Роздайся, море
В ставочку за лісом живе пані Жаба ―
Зелена, пихата Жаба-нахаба.
І мріє вона собі мати квартиру
У синьому морі:
― Усе тут покину,
Візьму журавля і ВіАйПі-класом
Полину далеко-далеко від вас я, ―
Хвалилася Жаба сусідонькам п’явкам,
Вдягнувши корону на голову, ― Як вам?
Сміється із того ставоча родина,
А Жаба складає речі в торбину:
― Морською царицею справжньою стану
І не повернуся до вашого ставу!
Увечері зорі у небі палали
І бачили жабу, яка відлітала
Журавликом верхи, в блискучій короні,
З квитком ВіАйПі у зеленій долоні.