Сонце весело променем грає,
Золоті дзвони радісно б’ють.
Воскресіння Христове єднає
Весь народ наш в єдину сім’ю.Перемога життя! Перемога!
Смерть навіки Христос подолав,
Показав нам спасіння дорогу,
Шлях любові й надії проклав.Він приніс себе Богу в офіру,
Він страждання терпів до кінця.
Воскресіння дарує нам віру,
Грішним дітям Святого Отця.
Українські видавництва ніби змагаються: хто видасть найкращу абетку. Є книги великі й маленькі, є звичайні й тематичні. І всі вони яскраві, привабливі, цікаві. І практично всі – віршовані. Цікаво, скільки тих абеток, створених нашими письменниками, існує в Україні? Сто? Двісті?
Абетка Олега Майбороди, що вийшла друком у видавництві «Талант» наприкінці 2017 року, вирізняється тим, що вона написана прозою. Прочитала її – і в мене одразу виникли питання до автора. Тим більше, що давно спостерігаю за його творчими досягненнями свого земляка (Олег родом із Камʼянського (колишній Дніпродзержинськ), прим. авт).
Отже, починаємо розпитувати...
– Олеже, скільки всього книжок у твоєму творчому доробку?
БЕЗМОВНІСТЬ
Ми нею майже не розмовляли,
Нам ніби було усе зрозуміло,
Днів мовчазних пролетіло чимало,
Мова сховала оксамитові крила.
Кожен сприймав це як належне,
Згодом домислював щось своє,
Безмовність стала новим безмежжям,
Ми ще не знали, до чого це призведе.
Ми ще не бачили, ми не відчували,
Скільки в мовчанні багато скорботи,
Солодке на смак підступності жало,
Не запитало: «Навіщо ти? Хто ти?»
Заздрістю щеплене та злорадством,
Мову – тавровану моветоном,
Мовчання впіймало тенетами рабства,
Підрізало крила, оділо в прокльони.
Навіяло нам, що безмовність – коштовна,
Навіщо літати? Смакуємо муки!
І вже зовсім поруч могилка безкровна,
І звідти не чути ні слова, ні звуку.
У просте сімейне щастяперефарбували свободу,змінили координатинайкращих у світі речей,і голос схибнутої радіоливикрав смугастий записничок...То одна спільна секундазбила з пантеликукиївський часі чорні дні здохлив інтервалах нормальноїкардіограми...
Дмитро мчав Солов’їною – затишною тінистою вуличкою. Новий джип слухняно корився його вправним рукам. Перед очима стелилася стрічка порожньої дороги: жодного автомобіля назустріч. Та раптом збоку вигулькнуло авто: вискочило з якогось двору. Джип – неабияка втіха й амбітна іграшка Дмитра – з розгону втелющився в темно-сірий легковик. Дмитро не йняв віри: його новенький автомобіль влип у задні дверцята «Жигулів»! Не тямлячи себе, вихопився з машини. Рвонув чужі дверцята – побачив – чорт! – жінку. Зіщулилась перелякано. Дмитрові зосталось безпорадно змахнути руками й звести очі до неба: усе лихо від жінок.
На музику вірш Кобзаря «Ой по горі роман цвіте» поклав відомий український ведучий та шоумен Ігор Пелих.
Історія появи пісні «Ой по горі роман цвіте» на слова Тараса Шевченка та музику Ігоря Пелиха в репертуарі вокальної формації «Піккардійська Терція» тривала майже 20 років. Вперше акапельний колектив почув її у 1994-му - на фестивалі «Доля» в Чернівцях у виконанні гурту «Нічлава Блюз». Самі ж піккардійці почали виконувати на сцені «Ой по горі роман цвіте» у 2013-му (Ігор Пелих трагічно загинув у ДТП у 2009-му). А торік восени ця пісня увійшла у 15-ий альбом «Терції» «Лети…», реліз якого відбувся напередодні 25-річчя формації.
Ще ні краплі тепла. Ще не знаю, хто ти мені, хто я
на долоні твоїй, поміж рисочок… Може, межа?
Ще не знято гірлянди. Ще десь осипається хвоя
на столи й килими, і на тіні забутих бажань
Кожне щастя – підслухане. Кожне застілля – не з тими
хто з тобою виходив з одного кривого нуля
Кожна мрія – діждати й дивитись, як наші нестимуть
у трояндову купіль дзвінких повоєнних малятЗавтра сонце наслинить льоди́, як дитина фломастер,
розпадеться на барви ця дика, густа білизнà.
Як це бачити, лікарю? Лікар не скаже. А Майстер…
Він у цьому так само безсилий… Бо хто його знаЯк на запах, іду на слова. Завантажено трафік
на віки́ наперед, і по датах біжить, ніби ртуть,
ненаситна пряма… Ми вигнанці своїх біографій,
нам не знайдеться місця у цім березневім портуГолосами убитих німують до вітру ворони,
поміж нами і ними натягнута чорна скісна.
За весну цьогорічну ніхто не підніме червоне.
Та кому вона треба, ця стріляна, мерзла весна...
Погодьтесь, коли Весна запізнюється - це дуже неприємно! Адже скоро Великдень, та ні в кого немає весняного настрою!
«Ніхто не хоче пекти кекси та паски, їсти шоколадні цукерки, фарбувати яйця та прикрашати будинки! Та і крашанки ніде сховати – навкруги самі лише голі дерева: ні тобі кущів, ні пахучих трав, ні барвистих квітів!» - жаліються маленькі та гарненькі символи Великодня - Курчатко Фру-Фру та Кролик Бо зі сторінок книжки.
Але час ще є! У новій персоналізованій книзі-грі Галини ТЕЛИЧУК «Великодні пригоди» видавництва «Fairy Tale» вони разом із вашим малюком обов’язково знайдуть Весну і весело зустрінуть Великдень.
На вашу дитину, яка буде головним героєм цієї великодневої історії, чекає багато цікавих ігор у компанії веселунчиків Курчатка Фру-Фру та Кролика Бо та знайомство із Великоднем – великим родинним святом добра, тепла і злагоди.
Ілюстратор книги «Великодні пригоди» - молода талановита художниця Аліна ПИСНА.
Прем'єра пісні. Слова - Романа Бойчука. Музика - В'ячеслава Купрієнка.
Пісня "Гладіолуси" слова - Володимир Биньо, музика, виконання - Валентина Люліч, аранжування - Олексій Казанцев записано на студії "Індюк".
АБАРА
Як ми молилися священній порожнечі...
Був у мене цілий світ
і хатка до неба,
де всі, кому треба,
збирали слова
зі звуків, що їх
наносив вітер
крізь сітчасті стіни.
Пустелі, що народжують веселку,
починалися на терасі
від вазона,
в якому чекали літа
кілька насінин
першого снігу,
що колись ліг у
мої долоні.
Ми вирощували птахів,
шили одяг...
такі сорочки, знаєте, до-о-овгі, –
зазвичай їх купували одну на двох,
а то й більше.
Ближче до весни
вітри розхитували оселю
й небо мінилося сиво-рожевим,
аби сповістити мешканців
про щорічну зміну полюсів
часу.
Слова захлиналися піском,
під яким танув дім.
І ми переходили
на нове місце.