Мастєрова В. На тому боці : збірка / Валентина Мастєрова. – Харків : Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. – 224 с.
Художній світ збірки новел Валентини Мастєрової «На тому боці» постає як дифузія проекцій: зовнішній подієвий сюжет дисонансний внутрішньому світовідчуттю персонажів, які ідеалізують об’єкти любові, позбавляючи їх тіней і доводячи до абсолюту. Проникна здатність любові-абсолюту безмежна, мов рентгенівський промінь, тому оприявнює флюрограму недуги особистісної, родинної чи суспільної («Сиродій») і водночас позбавляє маленьку героїню критичного підходу й адекватного реагування на дорослі рішення. Дитинна упередженість сприйняття – це феномен радісної любові, помноженої на наїв сподівань.
Берізка
Вітер витанцьовував всю ніч. Ревіло, стогнало, валилося. Здавалося, що він заставляє танцювати весь світ... Вранці першим на розвідки вийшло сонце. Якось несміливо кинуло поглядом навкруги й отетеріло від здивування. Найбільше зачепила за живе берізка, яка старалася приховати свою наготу. Завжди причепурена вона виглядала вимученою, стривоженою. Листя шматтям звисало додолу. Найбільше дісталося білокорому ніжному стану. Вочевидь, вітер мстив красуні за клена, який ненав'язливо оберігав її, стараючись захистити від усього світу. Його розмірена незрадливість виявлялася в опіці юної, ніжної красуні, яка наливалася життям. Він по-батьківськи леліяв берізку, прикриваючи її від різкого й нав'язливого залицяння вітру; захищав від палючого сонця, намагався вмірунапоїти під час дощової щедроти. І така опіка дорого обійшлася йому. Людина, вирішивши, що клен не дає берізці тягнутися вгору, якраз перед лихим танцем вітругана пообрізала гілки, звільняючи простір для неї. Не вдалося старому клену дотримати слова, яке він дав сусідці, коли вона народжувала доню. Людина, не порадившись із природою, вчинила необдумано. Не пошанувавши старість, вона завдала шкоди молодості. І тепер, після вчинку лиховітра, мусіла спокутувати вину й перед кленом, і перед берізкою. Необдуманість...
Адам Міцкевич
ДО САМОТНОСТІ
Самотносте, до тебе я біжу,
мов до води холодної у спеку.
Твої кристали дивні збережуть
чарівність хвилі, затінку безпеку.Занурююсь повільно у думки
і мовчазну розпочинаю гру.
У хвилях непоборної ріки
я тілом захолону і помру.Для мене ти – стихія, ти – глибока,
та морок на душі мені щемить.
Мов риба, сонця знов шукаю оком,
Із хвилі виринаючи на мить.Височина чи глибина, в яких я зник?
Вигнанець не потрібен жодній з них.
Данте Аліг’єрі
«БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ»
«ПЕКЛО»
ПІСНЯ ПЕРША
Наталя Куліш
Він завжди приходив сюди їсти борщ, бо хотів бути класиком. Вони були на кожній серветці закладу. Це були портрети Лесі Українки, Тараса Шевченка чи Івана Франка, де майорів хитрий слоган: «Вони всі їли борщ!».
Його вже знали всі офіціанти їдальні. Він щоразу замовляв тільки борщ і вареники з сиром, вдаючи щирого українця. Коли жвава офіціантка приносила страви, він неспішно витирав серветкою ложку і вилку, відкладав убік скибку чорного хліба з двома кусниками сала.
‑ Для цуцика. Він голодний чекає мене за дверима, ‑ пояснював здивованому сусідові навпроти за столом.
Наталя Куліш
Зоя вдивлялася з вікна маршрутки на пагорб між цегляними п’ятиповерхівками. Згадала, як п’ять років тому вона винаймала тут житло. Дивилася і не бачила того каналізаційного люка, де знайшла знерухомленого чоловіка. Зараз все поросло споришем і пирієм. А тоді була зима. І така сніжна і морозяна…
Жінка приїхала з роботи, як завжди, після сьомої вечора. Не вечеряла, тільки випила чаю, щоб зігрітися. І вирішила винести сміття, щоб трохи освоїти місцевість біля недавно орендованого житла…
З циклу «Маріонетки долі»
…жінка, яка чекає щоб в її життя втрутились
така тиха, що здається, ніби й не дихає.
завмирає при шумі, повертається на голоси.
все чекає, що втрутиться хто-небудь
І тоді усі сенси в житті її оживуть.
допрацьовує тиждень і місяць, ніяк не звільниться
їй не віриться, що так довго чекати, коли з вірою
все чекає свого happy end’у, свого закінчення.
хто розкаже їй, хто посміє ще
Кицька
Кицька вмивалася. Лапкою, неначе пензлем, старанно виводила по мордочці, раз по раз витираючи свою заспаність. Здавалося, її ніщо не цікавило, окрім власної краси. Однак лукавим поглядом вона спостерігала за горобцями, які, незважаючи ні на кого, вперто сварилися за шматочок хліба. Вмита красуня отетеріла від нахабства забіяк, коли побачила, як у неї з-під носа викрадають сніданок. Мить, і її лапка-пензлик перетворилася на миротворчий інструмент.
Горобці стрепенулися від несподіванки, видихнули переляк і розлетілися врізнобіч, залишаючи втрачені надії на легку наживу. Та звідки було їм знати, що порух Кицьки – то був добрий знак їх примирити?
Макове диво
Зачервоніло при дорозі ніжно-ніжно. По-особливому краплинки дива зібралися в чарівний килим і манять своєю незайманістю. І чим ближче наближаєшся до цього природнього дивотвору, тим дужче відчуваєш ніжний подих життя квітки, яка, трепетно піддається настирливому поцілунку вітру. Нахиляюся, заглядаю в її лоно і спостерігаю, як все єство польової красуні виграє від настирливості вітру. Зеленувате її серце дихає в ритм, а ворсисті цяточки душі розмірено, в унісон природі, наповнюють дивовитвір життям... Марево..
Запоріжжя-Бердянськ, 4 червня 2018 року
Стеблинка
Міжнародний проект «Казка нас об’єднує» по створенню мультиплікаційного фільму за казкою Еліни Заржицької «Пригоди маленького метелика»
У столиці Словенії Любляні в рамках спільних заходів Дніпровської академії неперервної освіти (Україна) та Української культурно-освітньої організації «Рукавичка» (Республіка Словенія) підбито підсумки Міжнародного проекту «Казка нас об’єднує» зі створення мультиплікаційного фільму за казкою Еліни Заржицької «Пригоди маленького метелика».
Мета проекту:
у пошуках теми
***
просто молилася
щоб ти був не розстріляний
відриваючи лусочки цибулини
такої слізливої
такої крихкої
такої синьої-пресиньої
ворожила на щастя чи мо' біду
буде не буде
буде не буде
буде не бу
очі мружились
і пускали цибулевий сік
липкими краплинами
на перші лискучі думки
на перші тремтливі обійми
на просочені болем бинти
на цілодобові смерті і війни
відпусти не муч мене
благала цибулина
знайди мене
шепотів ти
непророщеним цибулевим сіменем
і тут мимоволі починаю розуміти
я забула як тебе звати
і тут мимоволі починаю розуміти
я ніколи не знала твого імені
і чи був взагалі ти
Пацьорки
Людко, привіт! Як ти там? Не пишеш, не дзвониш. Як поїхала в столицю, то «всьоравно шо крізь землю», як любила казати моя покійна бабка Тоня. Ще й зараз відчуваю притиск зашкарублої твердої долоні, що час від часу гупала мою спину за непослух. І тобі деколи перепадало від старої. Ох, то таке. А ти, певно, думала, що і Надька тебе забуде? А я пам’ятаю. От саме шукала конспекти старі з літератури (позакласне читання в 6-Б, то щоб не гаяти часу - підняла стару писанину), а серед них і твою київську адресу знайшла. Та й вирішила написати.