Жінка-УКРАЇНКА

Професори теж помиляються

Баба Аделя поралася біля старої печі, підкидаючи до неї раз у раз сухі ковіньки. Полум’я від цього весело потріскувало, розсипаючись снопом золотих іскор. Стара повільно попрямувала до діжки, де підходило тісто на калачі. Перехрестивши його тричі та промовивши молитву, почала місити. Зморшкуваті вузлуваті руки добре знали свою справу: вимішували ретельно, проте з любов’ю. Ніхто, глянувши на них, не здогадався би, що ті натруджені руки колись належали відомій професорці філологічних наук. Та й самій Аделі здавалося, що то неправда, і все було в минулому житті, від якого в неї тільки й залишилося, що правильна вимова та любов до українознавства. Жінка бережно вигорнула тісто на стіл і почала виробляти калачі, уявляючи, як понесе через три дні жовте сонечко у великодньому кошику до церкви. Закінчивши із цією справою, схопила відро і подибала до криниці. Несла важку ношу, а голову, як завжди, обсіли тяжкі думки: «Нема кому допомогти… Кухля води подати… Стара стала, немічна… Помру, ніхто й не дізнається… Ех, дурна я, дурна… Не треба було того робити… ». Баба Аделя скрушно зітхнула, перевела подих і попрямувала до хати. Зачиняючи двері, почула тихе кумкання жаб. «Ранувато ще для них…» – пронеслося в голові. Жінка заходилася саджати калачі в піч, прикрила заслінкою та й сіла на тверде ліжко. Зімкнула повіки на секундочку, а перед очима лекційне заняття, яке проводила більше тридцяти років назад.