Жінка-УКРАЇНКА

Захурделило. Згурдилось. Сплакалось,
Сонце кров'ю людською накрило.
І червоні небесні ліхтарики
Тихо з болем увись полетіли.

Не ліхтарики – люди катовані,
Та облиті, об’юшені кров'ю.
Мов летять із небесною сотнею
Сльози тих, в кого траур сьогодні.

Про Героїв ніяк не забудемо!
Їхні неньки, дружини, брати,
Їх батьки а чи діти засуджених 
Нагадають про подвиг святий.

Бо звитяжні і вірою й правдою
Україні служили у бо́ю.
Зкатувалось. Заскімлило. Сплакалось
Серце Тих, хто сьогодні у пам'яті,
Душі Їх – наших Славних Героїв!

Душа згорала в полум'ї свічі
Із пристрастю, з надією і болем...
А зорі тихо падали вночі....
Чумацький шлях світив, як поклик долі...

Душа згорала в полум'ї свічі -
Вона згорала, а любов горіла,
І гріла світ холодний уночі
Так як могла, хотіла, як уміла...

Як поклик доль, як схрещені мечі,
Дзвеніла біль в душі, що так згорала,
У полум'ї натхненної свічі -
Вона ж безсмертя покликом страждала...

Душа згорала в полум'ї свічі,
Так як жила, творила, як кохала,
І вознеслась на небо уночі
І вічною зорею запалала....

 

Вірш присвячується Козацькому народу України!

 

Заспівали браття півні,
Щоб збудити Рід земний.
А ті півні та наївні,
Бо люд став вже козацький.

Пробудились рано в ранці,
Щоб зустріти Сонця дух.
І піснями, і у танці,
Козаки живуть без мук.

Солов’їний лине галас,
Вітрюган стежки цілує.
Військо Аріїв зібралось,
В бій, бо Рід його бідує. 

І з мечами правди мчиться
До ворожих стін обману.
А в серцях горить світлиця,
Що лікує волі рану.

З півночі на південь,
С севера на юг
Нація єдина,
Где каждый брат и друг.

З заходу до сходу,
От Крыма до Карпат
В нашого народу
Единая страна.

Страшне слово «війна» я незмінно чув із дитинства, хоча сталося так, що за два покоління до мене чоловіки в моїй сім’ї, які виховували мене, безпосередньої участі в бойових діях не брали. Тато народився в лютому 1945-го, коли Друга світова ще не закінчилася, але фронт у наших краях уже пройшов. Звісно, наша війна – боротьба Української Повстанської Армії – тривала ще довго, але весь той час тато був іще дуже маленькою дитиною… Дідусь Михайло, мамин тато, був тоді у віці, як ми тепер кажемо, призовному, але ще перед війною втратив око – необережно ремонтував дверний замок, із якого порснула туго стиснена пружина, – тож не воював. Ясна річ, у нашій партизанській війні він участь брав, але не зі зброєю в руках – без ока-бо не постріляєш. Отак і вийшло, що воював безпосередньо в окопах лише інший мій дідусь Михайло, татів тато, – але це було ще в Першу світову (мій тато був у нього пізньою дитиною), і він нічого мені про це не встиг розказати, бо помер, коли мені ще не виповнилося й п’яти років.