Жінка-УКРАЇНКА

Довго думав над вбивством Сашка Білого.

Справедливості заради, палку він деколи перегинав. Але точно не настільки, щоб цілеспрямовано його вбивати. Тому, висновок напрошується сам по собі – такі дії важко назвати самодіяльністю силовиків, яка не була санкціонована владою.

І цілком закономірно виникає питання – чому не затримують всіх тих, хто вбивав і калічив людей на Майдані?

Зате влада робить інші речі. Організовує коаліції з сумнівними типами з Партії регіонів, хоча, справедливості заради, варто сказати, що там є і багато порядних людей, але не в більшості. Призначає по всій Україні в силовий і адміністративний блоки відморозків від минулої влади і т.д..

Я не так люблю Україну. Неправильно. Це мені сказали нещодавно. Сказали так, що, нібито, я й не маю права сперечатися. Бо якщо ти дійсно любиш Україну – маєш робити те і те. Не хочеш? Вважаєш, що потрібно робити інакше? Вважаєш що цього і цього взагалі робити не варто?

То ти не любиш Україну.

А одній гарній і добрій дівчині сказали, що вона не правильно вірить в Бога. Бо якби вона справді вірила, то вона б признала Божим дивом те і це, і підтримувала б позиції ось цих людей і ось цієї церкви. А інакше вона вірить не правильно. Або й не вірить взагалі.

Війна в Криму. 
Хтось каже, вічний біль.
Це нове лихо нам москаль посіяв.
Заслав тітушок, беркут, мов чуму
І Крим страхіттями прострілив – 
Знамено України потоптав,
Безувір, каменем закрив обличчя.
Терором більшовицьким залякав
Татарів і кримчан, що України не зреклися.
Надумав Україну розгребти,
Кордони покроїти лезом болю.
Забув, що на Дону і в Запоріжжі – козаки
Колись на Січі будували Волю.
І мчали степом навстріч москалям,
Рубали голови шаблями, мужні вої.
Той крик повстання чує рать нова
Й Небесна сотня мовчазних героїв.
Спинись. Отямся. 21 вік.
Щоб не повстав степів знаменний гук,

Плаче душа Вкраїни,
Плаче дощем кривавим -
Небо, до вчора синє,
Піниться у загравах.
Те, що горіло в грудях,
Нині ледь-ледь тліє,
Слово несе облуду
І покривається цвіллю.
Те, що було потворне -
Вдягнуто в царські шати,
Совість людська хвора
Вже не стоїть на чатах.
Цілиться дулом танка
Аж у саме серце
Той, хто казав: "Брат'ку,
Навстіж відкрий дверці -
Я завітав з миром,
Ми ж під одним сонцем !...".
...Як же ти став звіром?
На'що меча гостриш?
Чом твій брудний чобіт
Землю мою душить?
Що ж за така хвороба
Точить твою душу?...
Та на вуста "брата"
Враз німота впала,

Cлова Оксани Максимишин-Корабель, муз Ігоря Шпіка