Напевно скоро прилетять лелеки –
У снах вже чую їх журливий клич…
Та в наше небо вже спрямовані ракети –
Бажає крові невгамовний «сич».Великий Піст готує нас до Пасхи –
Прийшла пора смиренних молитов,
Та знову брязкотять військові каски
І окупанти топчуть землю знов.Пора весняне Свято зустрічати –
Малює сонечко і квіти дітвора,
Та проводжає сина мати у солдати,
Бо може завтра розпочатися війна…Землі б уже вквітчатися барвінком,
А водам Криму обійматися з Дніпром
Та ультиматуми лунають всюди,
Бо не прийшли «брати з добром.
Чи хтось міг іще позавчора спрогнозувати, на скільки щиро ми будемо пишатися нашими вояками? Точніше, не вояками, а армією? Навряд. Я не могла. Хоча мій рідний Старокостянтинів – віддавна військове містечко з колись потужним секретним військовим аеродромом (другим за потужністю чи то в радянській Україні, чи в союзі… Не буду стверджувати напевне, бо було це в пору мого трохи несвідомого дитинства . Хоча відтоді часи змінилися, та значна частина місцевого населення так чи інакше досі «зав’язана» на службі в армії.
Досить крові на Майдані
Для всієї України.
Я молюсь за Вас, кримчани:
Боже, зглянься і помилуй.Збережи, щоб більше крові
Не пролилось і краплини.
Щоби стихло гніву море
Я схиляюсь на коліна.Крим - перлина України,
Крим й південні регіони,
Ми у єдності лиш сильні,
Помолюсь за це сьогодні.
Олексій Могиленко
Світлої пам'яті Олександра Храпаченка
Ми в горах. Сонце у зеніті
Заплямувало світлом край.
Він був відважним альпіністом
Та втратив все - усе! Життя...В театрі викликав довіру,
Вважався гідним режисером,
А Станіславський би повірив!
Та не дожив лиш до прем'єри...Він був синочком. Другом. Братом,
Коханим був - і добрим й вірним.
Забрав життя бездушний снайпер,
Для нього їх чи менше-більше(!)...Героєм був. І є. І буде!
Козак, що згинув за Вкраїну.
Та плаче мати. Тужать люди:
Не повернеш ніколи сина.
А я уже втомилася від вбивств
І катаклізмів, хоч людей так шкода,
Але потік насилля захопив
Життя і простір більше, ніж погода.Той вбив, а той все бачив і мовчав
Боявся мабуть, може, був байдужим…
А той свою сусідку ґвалтував,
Бо знав – вона мовчатиме натужно.Роками так мовчатиме вона…
Мовчатиме, бо, бачте, сиротина…
Щоб не сказали, це ж її вина,
А не його – як можна – це ж мужчина.Ми стали кращі, ми не мовчимо
І жертв від їхніх катів відрізняєм.
І до Європи врешті-решт йдемо.
І слово «правова держава» знаєм.
Не лізьте в дім чужий з своїм законом,
З своїм уставом, з правилом своїм.
Ми в Україні, у своєму домі –
І не чекаємо порад для нових змін.Ви спробуйте зайти у дім до брата
Чи до сестри, що найрідніша вам рідня.
Порадьте, де поставити їм квіти,
Чи як повинна жити ця сім’я…Яка реакція чекатиме насправді
Від господині, чи господаря її ?
Мабуть, пошлють вас чемно та подалі,
Щоб не псували звичний лад сім’ї.Отож і ми - чужа сім’я хоч близька.
У нас свій дім, бажання, мрії стиль…
Ми хочемо й самі прибрати в домі
А вас втручатись хто сюди просив?
Я й дотепер не знаю, як про це розповідати. І чи варто. Спершу видавалося, що то геть не важливо, адже мені пощастило: мене не побили, як сотні інших демонстрантів, що того злощасного вівторка, вісімнадцятого лютого, вийшли з мирною ходою до Верховної ради, вимагаючи проголосувати за повернення до Конституції 2004 року.
Згодом думалося: порівняно з кривавим четвергом, коли на вулиці Інститутській відбувся справжній геноцид нашого народу, бо за лічені години безжальні вбивці розстріляли Сотню Найкращих і Найбезстрашніших Українців, то вівторкове побоїще і справді видається не вельми значимим.
Але коли цієї суботи на цій таки Інститутській, яку планують перейменувати на вулицю Героїв Небесної Сотні, зібралися десятки очевидців, аби згадати саме вівторкові події, і що деякі з них навіть залишили свої лікарняні ліжка у віддалених містах країни, але приїхали розповісти, що ж тоді трапилося, та відшукати своїх рятівників і подякувати їм, вирішила – усе, що стосується життя людини, є важливим. Адже тоді, у вівторок, теж загинули люди: семеро протестувальників і стільки ж міліціонерів. А мені пощастило – я зосталася жити.
Не буду жити, ставши на коліна,
Чужому прапору не поклонюсь!
Я – Україна! Вільна Україна!
Боюсь безчестя – смерті не боюсь.
І той, хто принесе мені кайдани,
Захоче Дух правічний підкорить,
Той на щиті повернеться з Майдану –
Яким я стану за одну лиш мить.
Майдану правди, віри і свободи,
Майдану злету нашої Весни…
Я справжня матір для свого народу –
Мене не зрадять доньки і сини!
Не буду жити, ставши на коліна,
Чужому прапору не поклонюсь!
Я – Україна! Вільна і єдина!
Боюсь безчестя – смерті не боюсь
Вставайте, кияни, вставайте рідненькі,
Збудіться, кияни. Не спіть.
Вас просять львів’яни, вас простять сумчани,
Вас просить і Захід, і Схід.Ми мирно стояли на Євромайдані
Нікого ніхто не чіпав
Зненацька опівночі беркут жорстокий
На мирних студентів напав.Вставайте,кияни, мій мужній народе,
Збудіться , кияни, не спіть,
Бо вже із Грушевського аж до Майдану
Кров’ю устелений слід.Як вдруге напали, ще більше повстали,
Горіли вже шини й бензин.
Людей мордували, у тюрми кидали,
Але не скоривсь ні один.Їх били жорстоко, і ще добивали,
Знущались, як тільки могли.
Господи, я не хочу панікувати сама і не хочу сіяти паніку. Але коли бачу і чую, як сотні і сотні людей на Сході і Півдні України у якомусь без перебільшення дикому екстазі скандує "Расія!" і обзиває своїх же співмістян фашистами... Мені стає невимовно боляче і страшно від думки, що настає справжній апокаліпсис...
Адель Станіславська
Гей, ви славні козаченьки, гуртуймося в лави!
Будьмо гідними героїв, боронім державу!Козаки-и-и! Хто відваги у своєму серденьку не має,
Той рабом у ріднім краї проживе й сконає.Хто не має України у своєму серці,
Той лежатиме ганебно зі списом у герці.За Вкраїну, неньку рідну, й загинути варто,
Доведемо, що ми, браття, козацького гарту!
(Любов Сердунич).
Не для війни ростила сина
Не для розваг катів лихих,
Що не на жарт війни бажають –
Кровопролить дітей чужих…Одумайтесь брати зі сходу
Чи варто йти на землі ті,
Де не садили ви любистку
Й життя не клали в боротьбі…?Бандери ми для вас й фашисти?
Та справді, хто ж тут окупант?
Хто наступає як загарбник
Так, ніби виграв нас як «фант»?Невже синів своїх не шкода?
Невже така ваша любов –
Щоб біснуватись навіть з рідних
Чи християнську пити кров?