Жінка-УКРАЇНКА

Все летить шкереберть,
вкотре «воля чи смерть» –
терезів безупинне гойдання.
Захлинається кат
в океані проклять,
що на нього летять
із Майдану.
 
Воля кров’ю стіка,
впізнається рука
двоголової птахо-
потвори.
Скільки крові іще
(вже наповнена вщерть),
щоби луснула плоть її хвора?
 
Сто життів – нанівець,
швидше б кату – кінець
і початок новий Україні.
Без вагань і прикрас
хтось вмирає за нас,
а точніше – за наше прозріння.
 
Там, де мир і тепло,
їм би краще було,
але доля героїв така є:
вмить усе – шкереберть,

Тих, кого вже нема, хто на небо вознісся,
Ми, схиливши чоло, пом'янемо усіх.
Нам лишилася їх недоспівана пісня,
Недосміяний сміх, недоплаканий гріх.
Ще летять їх думки- схарапуджені коні,
Їх не спинить ні час, ні мораль, ні закон.
Їх не спинить і час на своїм Рубіконі,
Бо вони вже самі перейшли Рубікон.
Світ стоїть і без нас. Не спиняються ріки.
Тільки гаснуть зірки, як стихають вітри.
Люди, наче зірки, теж згасають навіки.
Дуже шкода, що кращі із них до пори…

Тетяна Іванчук

А сотню вже зустріли небеса…
Летіли легко, хоч Майдан ридав…
І з кров’ю перемішана сльоза…
А батько сина ще не відпускав…
Й заплакав Бог, побачивши загін – 
Спереду – сотник, молодий, вродливий, 
І юний хлопчик в касці голубій, 
І вчитель літній – сивий-сивий…
І рани їхні вже не їм болять, 
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло 
Як крила ангела, злітаючи назад, 
Небесна сотня в вирій полетіла…

21.02 2014, Людмила Максимлюк

Ти йдеш на Світло. І вода
бере останні краплі болю.
Ти врешті став самим собою,
коли всі сумніви віддав...

Ти бачиш день завжди новим.
Ти любиш ніч без призми лампи.
Тобі чужими стали штампи,
шаблони слів, сигарний дим...

Приспів:

Ти йдеш на Світло навіть в снах.
Минуле зовсім неважливе.
Коли душа звучить щасливо,
тоді назустріч йде Весна.

Ти йдеш на Світло. У вогні – 
роки, прожиті під копірку...
В Твоїх долонях – сонна зірка.
І перший промінь – у вікні..

Ірина Зінковська

Ідучий з корінням гетьманського роду,
Ідучий з вогнем і мечем козаків,
Ідучий з Шевченком – борцем за свободу
В 21 столітті народ України прозрів.

Століттями хрещений болем і кров’ю
Згинався під кулями, в панськім ярмі,
Боровся із ворогом під власними мурами
І вмирав в 21 столітті на Майдані своїм.

О, народе, терплячий від горя і болю,
У лоні прокляття, зради й вогню,
Узявши Шевченкове слово, як зброю, 
Ти дав відсіч тирану, Москви холую.

І озвався твій дух волелюбства в столиці,
Де народ розділили на дідів і панів,
Де в Києві-граді мова рідна в темниці,
А храми гетьманські в московських попів.

І тут, і усюди розплодилась влада
В павутинні облуд, цькування і зла.
«Лиш би у кріслі, лиш би посада!» -
Похіть у мозку людськім проросла.