Жінка-УКРАЇНКА

Ти, моя сльозино,
Не гірчи полинно,
Не збентежуй душу,
Серце не ятри,
А скотись скупою
Краплею-росою,
Хай тебе осушать
Молоді вітри.
 
Не брини так часто,
Не наклич нещастя,
Я за щастям пі̀ду
Вдалеч навпрошки.
Віднайду дорогу
Від свого порогу,
По осіннім слі̀ду
Прокладу стежки.
 
І підхопить мрію
Листяна завія,
Понесе на крилах
Буйний листопад
В ті краї, де щастя
Роздає причастя
Із усіх можливих
У житті принад.
 
Я попрошу стиха,
Щоб не чуло лихо,
Сили і відваги
Людям для добра,
Долю нерутинну
Випрошу для сина,

Жінка

Я – дівчина, богиня, просто жінка.
Руки не підніми, не оскверни.
Із мене починається стежинка
Твоєї чоловічої стерні.

Я – жінка, нероздільна суть Адама,
Ребром довічно серце бережу
І спокушаю райськими плодами,
Шляхи до щастя вірністю в’яжу.

Я – Муза, а тому, що просто жінка.
З долонь натхнення – мов жива вода.
Рукописів я списана сторінка,
Джоконда на полотнах молода.

Я – Геба, я – богиня, Афродіта.
В цілунку присмак меду і життя.
В мені ростуть твої майбутні діти,
Твій янгол-охоронець також я.

Загиблому другу в АТО присвячується

Пішов на схід. Та повернутись обіцяв.
Я пам'ятаю, як гуртом ми проводжали
Тебе в АТО. А ти сміявся та не знав,
Що там, на небі, вже для тебе готували.

Ти був в боях, ти бачив ворога лице,
Хоче лицем його оскал навряд чи зветься,
Коли попав із побратимами в кільце,
Ти розумів, що битись на смерть доведеться.

А мати в ніч ніяк заснути не могла,
Чомусь молилась, довго-довго так молилась,
Неначе сердцем поруч весь цей час була,
Аж поки пташка у вікно її забилась.

«ПРАВЕДНИКИ»
(поема про сьогодення)

Роджаємося, праведні і чисті,
Умившись материнським молоком,
П’ємо життя з криниці вод іскристих,
І віддано крокуємо в Содом.

Надії серця небо потрясають,
Криштально чиста віра у душі
Горить вогнем, горить і не згасає,
А дух натхнення ллється у вірші.

Ти – праведник! Прокинься, чоловіче,
В тобі від Бога святість, а не гріх!
Прислухайся! Добро у світі кличе
Твої діла на каяття поріг.

Цю осінь я придумала сама,
Додолу тихо лист лягав останній.
Налий мені у келих ще вина,
Я вип’ю за гірке своє кохання.

Тривожить хризантеми білий цвіт,
І дні минають, і минають ночі.
«Не повертайсь»,- кричу тобі услід,
Але сльоза чомусь тривожить очі.

Останні в небі журавлів ключі,
Летять вони у весни кольорові.
Не треба слів. Прошу тебе, мовчи.
Твої слова – то реквієм любові.