Неможливо применшити роль, яку в розвитку будь-якої національної літератури відіграють альманахи і збірники. Особливо важливе значення вони мали в розвитку української дожовтневої літератури.

Перші українські альманахи й збірники з'явилися в 1830–1840-х роках у Харкові — єдиному тоді на Україні університетському місті, де вже склалися літературні традиції і існувала видавнича база у вигляді університетської друкарні.  В роки гоніння на українське слово альманахи й збірники були майже єдиними виданнями, де друкувались твори української літератури.

Зійшла на Землю світла благодать!
Радіє люд увесь: – Воскрес Син Божий!
Пісні хвалебні весело звучать:
Добро – злобу й ненависть переможе.
 
Владикою і смерті, і життя
Відкрився нам Христос у Воскресінні.
Заради віри й вічного буття
Він смертю подолав земне і тлінне.

Небесне світло! Освяти нас всіх!
–    Христос Воскрес! – ангелики співають.
Весна хай квітне! Хай зникає гріх!
Любов Господня Захід й Схід єднає! 

Запевняє мама трійні 32-річна Галина Бондар зі Старокостянтинова

Близнюки Мишко й Костя та їхня сестричка Аня з’явилися на світ практично одночасно, але на народження цих діток родина Бондарів чекала довгих десять років. 
Їхня матуся Галина — військовослужбовець й тому не звикла здаватися. Жінка до останнього вірила, що доля подарує їй можливість відчути радість материнства. А для того, аби подарувати малюкам життя, вона з чотирьох місяців вагітності перебувала у пологовому будинку на збереженні, практично не виходячи на вулицю. «Коли я дізналася про те, що вагітна трійнею, у мене сталася істерика, — розповідає Галина Бондар.

«Будьмо знайомі, іменинник!»
в територіальному центрі ветеранів м. Дніпропетровська

Концерти на замовлення іменинників минулого місяця ветерани терцентру (територіального центру соціального обслуговування Бабушкінської районної у місті Дніпропетровську ради) завжди очікують з нетерпінням. Вже протягом 10-ти років на початку кожного місяця такі заходи відбуваються під керівництвом культорганізатора терцентру Олени Швець-Васіної. Ось і 4-го квітня 2015 р. не по літах жваві, молоді, причепурені ветерани- іменинники березня місяця та їх гості – ветерани, артисти і родичі – заповнили святково прикрашену залу терцентру.

Іменинниками на цей раз були дві жіночки і два чоловіка: усі солісти ансамблю «Рябинушка» – Ольга Денисенко, Олександр Попов, Іван Твердохліб і Антоніна Коваленко.

Відома українська актриса Ада Роговцева розповіла, що колеги з Росії поважають її за тверду позицію, але вважають російською артисткою. Про це вона сказала на своєму творчому вечорі, який пройшов в єврейському громадському центрі «Менора» в Дніпропетровську, повідомляє «Фонд оборони країни», передають  Патріоти України.

На вечорі звучали вірші Ліни Костенко, Лесі Українки, Марини Цвєтаєвої, а також сина акторки – Костянтина Степанкова, який пішов з життя більше 2-х років тому. Його вірші читала сестра – актриса і режисер Катерина Степанкова. Роговцева сказала, що розуміє почуття матерів, які сьогодні втрачають синів на війні, тому що у неї самої «обпалені крила» …

Причому тут уже є ціла династія благодійників – людей небайдужих, шляхетних і патріотичних, які багато доброго зробили і зараз роблять для України та рідного краю. Це – родина Сенчиків.

Олександр Васильович Сенчик – людина щедра і настільки ж скромна. Втім, поспілкуйтеся з його односельцями – почуєте тільки найкращі відгуки. Директор Парафіївської школи Галина Петруша розповіла нам, як постійно і від усієї душі дбав про селище та земляків його тато – Василь Хомич, котрий працював директором місцевого цукрового заводу. Згодом, це підприємство очолив Олександр Васильович (про ті часи односельці в Парафіївці також згадують зі щирою вдячністю). А нині меценатом став і син Олександра Сенчика – Олександр Олександрович, керівник приватного підприємства.

Михайло Співак (Канада) – письменник, публіцист. Народився в місті Кемерово. В 16 років став кандидатом у майстри спорту з шахів. На початку 90-х виїхав до Ізраїлю, де здобув спеціальність програміста. З 2005-го мешкає в Канаді. Автор романів: «Тилові щури, або армійська одіссея Сьоми Шпака» (2008), «Бешкетник» (2010), «Пригоди дона Мігеля Кастильського і візира Єрусалимського в Іспанії» (2012), «Чоловічий погляд на кохання» (2013). З 2010 року – головний редактор газети «Перехрестя Вінніпег», з 2013-го – заступник головного редактора літературного журналу «Новий Світ», що випускається в Торонто видавництвом «Litsvet».

Розпочався прийом заявок для участі в освітньо-культурному проекті «Рідний край у словах і барвах», який триватиме до 31 травня 2015 року.

Метою проекту є екологічне і патріотичне виховання молодого покоління.

Екологічне виховання дітей ґрунтується на пробудженні глибокого інтересу до історії рідного краю і держави, національної культури, почуття патріотизму, національної самоідентифікації. Саме тому одним із стратегічних завдань сталого розвитку у суспільних відносинах є розвиток духовності, культури, моральних засад, інтелектуального потенціалу українського народу.

(До 90-ліття з Дня народження письменниці Ірини Дибко- Филипчак)

Ці слова нашої світоча – Лесі Українки,можна сміло ставити епіграфом і до життя письменниці й поетеси, вчительки і критика Ірини Дибко-Филипчак, яке фізично завершилося восени 2012 року в містечку Потомак у штаті Мериленд, США,і було повністю посвячене боротьбі за Волю, що граничила з героїзмом, бо трималась на плечах тендітної українки.

 Достатньо знаю про тернистий шлях письменниці не лише посередництвом обширних реценцій  на книги Ірини Дибко, але й зі сторінок Монографічного дослідження її творчості, яке здійснив  професор Петро Сорока з Тернополя, та завдячуючи моєму особистому знайомству й спілкуванню впродовж більш як десяти років.  Не побоюсь сказати, що не просто було підтримувати в належній рівновазі творчі стосунки з письменнницею, які можна було б назвати, іноді, навіть товариськими. Шановна пані Ірина приськіпливо ставилась  не лише до творчих тем і мови твору, але й до права бути в межах її уваги. Вона майже безпомилково могла відчути фальш як у розмові, так і в літературному творі чи критичній заувазі й публіцистичній статті. Особливою своєю інтуїцією Ірина Дибко відчувала відношення автора до України, його патріотизм. Сама ж була великою патріоткою своєї єдиної Батьківщини, що любила підкреслювати й при розмові, і в своїй пезії та прозових творах. І все своє життя вона посвячувала служінню українській ідеї, рідній мові й культурі, змаганням України до волі.