Жінка-УКРАЇНКА

Молюсь за українця-брата
І не засуджую я, ні –
Руки піднятої на ката
У праведній святій війні.

Бо ця рука жнивує, сіє,
Кладе покоси на зорі…
Рука народу – все уміє,
Бо порядкує на землі.

Вона міцна і мозоляста
Не хоче братися за зброю –
Воліла б мирно будувати,
Прагне до гідного спокОю.

Законне право – жити гідно,
У нас забрали ці кати.
Єднайте дужі руки, рідні,
Тримайтеся, мої брати.

20.01.2014, Надія Таршин

Якось влітку, я познайомився в поїзді із жіночкою, яка поверталася додому в Карпати. Вона була дуже щасливою - єдиний і улюблений син її вступив до академії МВС. Розказувала мені, як нелегко було вступити: адже крім знань має бути ще й відмінне здоров'я і фізичні дані. Говорила, що їй пішли назустріч і зарахували сина, адже тато його був офіцером міліції і загинув при виконанні служби. Казала, що пишається сином - він чесний, чемний і благородний хлопчик... Я вірив їй і розумів її радість, але чомусь не покидала тривога. Тепер я розумію чому. Скільки цих хлопчиків, що виросли в добрі і любові стоїть нині на Хрещатику і на Грушевського, під вантажем важкої амуніції на собачому морозі, пригнічені командами своїх злих командирів.

Це не громадянська війна, а війна влади зі своїм народом. Чи народу - з несвоєю владою...

Анна Багряна, письменниця

Непереможна ходьба.
У людських перемог
Є імена. Дорікати
Собі тільки треба,
Що не у тобі прокинувся
Приспаний Бог,
Що не захищені люди
Вимолюють в неба
Тиху сторінку
Буденного щастя.
В житті
Душі безсмертні,
У людське одягнені тіло,
Страх свій долаючи,
Наче тяжіння земне,
Сонцем у космос небес
Полетіти хотіли.
І, вириваючись з обраних тіл,
Як з орбіт,
Йдуть. І летять.
Як зустрінете їх ненароком,
Хоч помилуйтесь польотом,
Стремлінням і кроком.
Або й у собі
Заснулого Бога будіть.

Любов Відута

Вставай, Україно, вставай! Музика та виконання Анатолія Сердюка, вірші Дмитра Павличка: