Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Творчість
Андрію Кузьменку (Кузьмі Скрябіну)
Грудень 8, 2016 - 18:51 — perohanych
Жахлива, тужна нічка. Лиш попіл есемески
Коханої людини, що вже Тебе нема…
Тепер такі тут «звички»: у нас – ні дня без стресів…
Матуся – горобина, і донечка – сама!Та чи зникає море? Про раннє розставання
Ти, друже, знав, здається, піснями відчував!
І ось, неначе вчора, побачились востаннє;
Печаль – мов куля в серці! І сльози – у рукав…Пролив тихцем дещицю пронизливих сльозинок –
Яскраві зорі гаснуть найшвидше в небесах…
Твій янгол не стомився, це – просто відпочинок;
В душі ще віршів – рясно, і пісня – на вустах!Твій човен не вернувся, немов Ковчег, блукає,
Лунає щирий голос крізь вогкий листопад…
Лиш розірвались буси, і ладан пахне раєм;
Неначе стиглий колос, схиляєшся від втрат.Мов кінь, що скинув збрую, лишивши темну зграю,
Земні іржаві ґрати людської суєти…
Востаннє аплодую, востаннє співчуваю:
Хай буде добре, брате, і вільним станеш Ти.
Дмитро Романов, Сергій Дзюба
Нічний експрес
Грудень 6, 2016 - 10:17 — perohanych
Під стук коліс останній із вагонів
Через хвилину зник в далеку ніч
Лиш пес, що залишився на пероні,
Дрижав серед засніжених узбіч.
Завила, розійшлася хуртовина,
До скрипу загойдала ліхтаря.
Подеколи тривожна грюканина
Доносилася глухо іздаля.Нічний експрес свого пришвидшив ходу,
Рознесла провідниця теплий чай,
І почались вагонні переходи,
Як в потягах буває зазвичай.В купе на верхнім ярусі солдатик
Обличчям повернувся в бік стіни,
Спить, просто укриваючись бушлатом,
Невимушена звичка із війни.На нижнім їде з хлопчиком матуся -
Непосидючим щирим пустуном.
«Подайте все, до чого дотягнуся», -
То до дверей, то лізе у вікно.
Мої сніги
У мене до снігів особливе ставлення, вірніше – любов. Любов на все життя, ще з дитинства. Прокидаюсь бувало вранці, а на вулиці: світу білого не видно. Снігу намело нарівні з хатою. Та, де там… Повно снігу і в сінцях – такого пухнастого та крихкого.
Ви знаєте: а сніг різниться протягом дня. Зранку він похмурий, тільки де-не-де можна зловити відблиски ранкового сонця. А по обіді – засліплює очі, мабуть, щоб не милувалися його білосніжною красою.
Під вечір сніг інший – рипучий, особливо коли мороз береться. А коли сутінки повністю охопили село, а місяць ще не зійшов, сніг стає поводирем вечора. В’ється густий димок з димарів і стелеться, стелеться над снігом. Інколи, здається, що то хмари спустились на землю.
Проза Наталки Капустянської
Теорема від Галини Іванової
Галина Петрівна вже другий день насолоджується краєвидами своєї рідної Коломиї, такої красивої і затишної. Тут все рідне і знайоме… і вода цілюща. Не вірите? З-під престолу собору Святого Михаїла витікає цілюще джерело, яке зветься Кляштор. А ще подейкують, що батьківщиною улюблених коломийок і є Коломия… А які симпатичні тісні вулички з австро-угорськими спорудами! Площа Ринок та навколишні квартали причепурені і, здається, ось-ось почнуть розповідати свою історію…
Фототворчість Наталки Капустянської
… Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,…
Ліна КОСТЕНКО
Поезія Галини Дячок-Охримович
У день Всіх Святих
Дні сірі-сірі
дні понурі
на землю сіють
крізь пелену навислу
небесні сльози
на дерева чорні
на трави зів'ялі
на лист опалий.
То янголи плачуть.
Поетичні переклади з німецької Галини Дячок
G. Trakl
Zu Abend mein Herz
Am Abend hört man den Schrei der Fledermäuse.
Zwei Rappen springen auf der Wiese.
Der rote Ahorn rauscht.
Dem Wanderer erscheint die kleine Schenke am Weg.
Herrlich schmecken junger Wein und Nüsse.
Herrlich: betrunken zu taumeln in dämmernden Wald.
Durch schwarzes Geäst tönen schmerzliche Glocken.
Auf das Gesicht tropft Tau.
Моє серце надвечір
Надвечір чути лиликів крики.
Двійко коней стрибає в лузі.
Клен шепоче багряний.
Подорожньому трапився шинок край шляху.
Що за розкіш: вино молоде і горіхи.
Що за розкіш: сп’янівши, у сутінки лісу брести.
Крізь чорне гілля так болісно - дзвони.
На обличчя впала роса.
Ми листя... Нова пісня Сергія Сокольника
Листопад 13, 2016 - 19:17 — perohanychПісня на вірші київського поета Сергія Сокольника, виконує Володимир Скалозуб.
Роксолана Жаркова: Це мати, яка ще росте
Мати, яка ще росте…
Це мати, яка ще росте. Тістом у надрах земних.
І ліпить сама себе зі солі, води і мук.
Печеться вогнем утрат, навіть найбільші з них
Не в силі спинити її годинників стук.Сплітає години собі, як маскувальну сіть.
І вибухає враз, замінована від зневір.
Ви їжте її по шматку, та молока не просіть,
Під небом, хоча й воно розстріляне вже до дір.Це мати, в якої – крик, ви не дивуйтесь так, -
Вона розучилася слів, повних речень і шепотінь…
Із ребер її Карпат проростає полин і мак,
А лона її морів народжують рибну тінь.
