Жінка-УКРАЇНКА

***

Весна у вікна, -
Розбила шиби.
Залила світлом,
Розтали глиби

розлила ріки,
Розпалась крига.
Таємні втіхи,
Нові інтриги 

Старі дерева 
Цвітуть по-новім.
В душі квітнево ,
Травнево в домі

Пташиним сміхом 
Рясніють ранки.
Не бійся снігу,
Скидай фіранки

Лишай берлогу,
Насаджуй квіти.
Без остороги 
Спіши любити

***

Якщо ви любите ясні веселі кольори, ніжні, прозорі акварелі, ваша пора – квітневий ранок.

Кому що до смаку: хтось закоханий у яскраве різнобарв'я осені, комусь до вподоби чітка графіка зимового пейзажу, комусь – шляхетні пастелі літньої днини. А мені наймиліший той весняний час, коли березневе змагання з холодом нарешті скінчилося, зимі вже немає вороття і бурхливий квітень впевнено набирає міць.

КОРАЛI

Квiтень в листя зелене вбрався,
вже немає зимi вороття.
Ось i ще один рiк нанизався
у намисто мого життя.

Я пам’ятаю Степанця вже в літах — сухенький, маленький, з густою сивою, як куделиця, бородою. Мешкав він на хуторі за річкою, біля глинища. Його хати не було видно навіть узимку, бо її затіняв густий вишневий сад. Той сад улітку притягував нас, немов магнітом,  достиглими вишнями-лутівками. Ми наривали їх повні пазухи і, ламаючи гілки, тікали геть, як із глибини саду, кахикаючи й кульгаючи, вибігав Степанець і потрясав пужалном… 

Про того Степанця я з дитинства знав добрі й не недобрі справи. До війни він був найперший парубок на селі, приходив на вечорниці задраною кирпою, бо ж закінчив курси трактористів у місті і пригнав потому звідти новенький «Універсал» — найперший у колгоспі.

Зимову хатню нудьгу інколи розвіюю читанням мого рукописання, що пахне чаром минувшини, мерехтом таїни в твоїх очах і непрощенним гріхом нашої спільної забутої молодості. Ці мої старосвітські  писання  ніколи не будуть оприлюднені, та й художня їх вартісність, наче з клоччя батіг.

Однак з напівзабуття виборсується щось таке, що зворушує мене дотепер: «Наостанку лютого сонце їсть сніг, і він стає ніздрюватим, схожим із лагідним спонжиком для макіяжу із твоєї косметички. Той сніг зовсім не холодний, він не скрипить під твоїми червоними чобітками, коли ти поспішаєш на побачення…» Та от біда: в моїй пам’яті геть звітрилося  твоє обличчя, тільки з тих пір для мене найулюбленіші кольори: ті червоні сап’янці, той білий-білий сніг…

* * *

На небесах лунає передзвін:
Архангельські полки повніють знову.
Найкращих добирає часто він –
Окремий український спецзагін,
Який веде бої цілодобово.

Він дивиться усміхнено на нас
І закликає не втрачати віру.
Бо ворог для прозріння має час.
Як ні – то Бог зірве під ним фугас
Невидимий. А новачку допіру

Вгорі дали білющий камуфляж
І гострі громовиці замість зброї.
Архангелу не треба вже «калаш».
На небі ж він. Але назавжди наш –
Спаситель від Геєни вогняної.

Твоє ім’я не згасне у віках,
А подвиг не забудеться тим паче.
Бо ти, переступивши через страх,
Підніжжям ліг, проте утримав дах.
Із миром спочивай собі, Вояче!

© Сергій Сіваченко