Нове на порталі
Творчий марафон
Популярний вміст
Творчість
Мала проза Любові Геньби
ПОПУТНИКИ
Оце їду!.. «Рушай, поки люди случаються…» – сказала б мені бабуся Галя. Та вже, ба, случилися, скажу Вам. Кажуть: купуй не хату, а хорошого сусіда, вибирай не купе, а хорошого попутника. А оце вже й попутник. Ні тобі здрастуйте, ні будь ласка. Чорний, як домовичок із труби, «негретьонок», одним словом. Ще років тридцять тому ми, у наших провінційних містечках, дивилися на них, як на інопланетян, а потім потроху призвичаїлися, притерлися. Петро І лише вікно у Європу прорубав, а тут ціла завіса гухнула. І потекли, і попливли… Колись воно і у Франції були французи і все якось у них було по-французьки, а тепер і в них «негроцузи» або мулати. Красивенькі, бува, виходять. А це уже і в нас негри заговорили, на задрість нам – українською, та ще й, трапляється, вишиванку надягають… «Молодес!..» – сказав би дід Іванченко. Але це було минулого року – стрічала шоколадненьких на фестивалі, а сьогоднішній – ні бовк, ні няв… Ну та хай йому… Було й не те…
Поезія Іванни Юрків
***
Вишкрібаю із себе
потроху твоє ім’я,
від кюреток «ТАК ТРЕБА»
рани лишаючи січені,
і твоє у мені
недоношене
«ТІЛЬКИ МОЯ»
захлинається відчаєм
***
Ріжу об тебе руки
і глухне крик
в серця нерівних стуках
Морзянка… SOS…
Тільки сигнал
у просторі втоми зник,
а біль,
як трос…
***
Цикорії
Липень 27, 2016 - 23:16 — perohanych
Мовби небесна блакить зненацька бризнула на луки й на узбіччя доріг — то синьо та бентежно зацвіли цикорії, і від тої дивовижі навтьоки кинулися у прибережні шелюги та ближні бори надокучливі дощиська, сховалися за обрій косматі хмари.
Дивна народна назва цих цикоріїв — петрові батоги. Так і бачиться, що наш далекий родак Петро завжди тримав цю рослину-батіг на покуті, на острашку своєї молоденької доньки, щоб не заглядала біля колодязя у голубі очі молодому козакові-зуху аж до Покрови, аж поки він не засватає її. То була, звичайно, традиція батьківської науки, адже доця слухалася батька-матері, покірно опускала погляд перед хлопцями. Інші перекази доносять нам, що від небесної блакиті цикоріїв і ночі увірвалися — такі ж куці, Петрівчані. А той цвіт, мовляв, все одно батожить нещасні ніченьки, щоб вони стали ще коротшими. Можна ще й згадувати, а то й вигадувати небилиці про цикорії: так було чи інак, але ж наймення осталось.
Світлана Макаревська. Скільки того літа!
Липень 25, 2016 - 08:07 — perohanychСкільки того літа!
(Київська липнева замальовка)
Плюс тридцять – краще, ніж мінус тридцять!
– Насолоджуйся, – кажу я свому «морозостійкому» чоловікові, який знемагає від спеки, – тобі безкоштовно «дають» тепло! А взимку за температуру вдвічі меншу викладеш щомісяця кругленьку суму. Цінуй момент!
– Ой, дихати нічим, – скаржиться узбечка на ринку, я купую в неї родзинки, курагу й інші східні смаколики. – В нас удома буває й плюс п’ятдесят, але чомусь не так важко, як тут…
Він мій тато
Не зачепила «четверта хвиля». Лейтенатський квиток із підклеєною світлинкою тримаю напоготові. Опецькуватий червонощокий Толя, сусід із другого під’їзду, вже вдруге опорядився до батальону «Київська Русь». Стрілися, побалакали. Його шестрирічна дочка мугичила якусь пісеньку, тримаючи татову долоню. Толя зиркнув на стос книжок, які я тримав під пахвою. Панас Мирний…
- Вчора ходили по хатах і розносили повістки. Ти ж не підписуй, якщо тобі принесуть, - проказала колишня дружина.
- Гм. Чому?
- Ну, як чому?! Донька, як дізналася, то весь вечір проплакала… Малій твоя пісня сподобалася. Вона навіть прокоментувала в Мережі.
- Я бачив…
"Розвінчані мости і три дороги..."
***
Розвінчані мости і три дороги,
Молитву шепчуть стомлені вуста.
Куди йдемо, між кулями, до Бога?
Чи мо’ до біса тягнемо хреста?..
Бредуть у завтра підпанки і злидні,
Печуть заграви, біди і борги.
І гомонять гутірки посполиті
Помежи трав язичницькі боги.Солоний день, підсолений сльозою,
Криваві німби в тихих янголят.
…А посивілі далі після бою
У вишині лелеками болять.
Поезія Наталії Гиди
Люблю
Люблю, коли приїжджають діти,
Люблю, коли знаю, для чого жити,
Тоді прокидається все в мені.
З дітьми не можу наговоритися,
З онуком награтися досхочу.
А засне дитя, не можу надивитися,
Щастя моє, сонце моє, радість моя,
Як я вас усіх люблю!
* * *
Люблю весну – моя пора
Сніг розтає – біжить вода
Усміхається сонце мені,
перші проліски вийшли із землі,
Ластівки повернулися додому,
І починається життя моє знову.
* * *
Поезія Світлани Камишної
За своє щастя вдячна я тобі
За своє щастя вдячна я тобі,
Лише з тобою радісно і тихо.
З тих пір багато витікло води,
Коли до щастя підштовхнуло лихо.І ти прийшов, щоб знять розчарування
З моїх очей і серця назавжди.
Я дякую тобі, моє кохання,
З тобою не злякаюся біди.Я дякую за мужні твої плечі,
За посмішку, що завжди на вустах,
Тобою я пишаюся, до речі,
Мій ніжний сизокрилий птах.І справжню жінку я в собі знаходжу,
І дякую за це лише тобі,
Я долі іншої бажать не можу,
Нема її, хоч Світ весь обійди.
* * *
Шибениця
Липень 2, 2016 - 19:49 — perohanych«Нема нічого. Ніби нічого й не було. Тут і тепер нема більше минулого. Побіля металевого риштування з понавішуваними полотнинами прапорів. Серед юрмовиська з гаймором голосів і музики, серед наметів і діжок з цвіркотливим приском. Збагнув все, чи те, що мусив втямити, й відкараскався від минулого. Опанував себе, ніби висипав понову на вичовганий путівець життя. Другий місяць вряди-годи зникаю безвісти в натовпі. Мене нема. Ніби ніколи не жив…
