Марина САРКІСЯН - випукниця кафедри Дизайну Університету "Україна", художниця, майстер петриківського розпису, автор численних творчих робіт, у яких втілює свою любов до світу та України. За її плечима – участь і перемоги у багатьох творчих проектах як у Києві, так і закордоном. Вона пройшла дуже великий шлях до втілення своєї мрії. Про життя і творчість Марини САРКІСЯН - у матеріалі журналіста Імідж-центру Університету "Україна" Світлани ПАТРИ.

Марина – українка вірменського походження, народилася і виросла у Києві. З раннього дитинства хворіє на наслідки дитячого церебрального паралічу (ДЦП), зростала у сім’ї рідного дядька. Лікування, що складалося зокрема, з масажів, поїздок до санаторіїв, дещо поліпшило здоров’я маленької Марини. Малювати вона любила з дитинства, проте через стан здоров’я рідні не рекомендували дівчинці здобувати художню освіту. Але у 15 років вона все ж вступила до школи мистецтв, та після двох тижнів навчання директор тієї школи порекомендувала дівчині піти на якісь підготовчі курси, бо ж у 15 років, мовляв, школу мистецтв уже закінчують. Марина не здалася і, навчаючись у Київському обласному училищі культури на факультеті «Бібліотекознавство і бібліографія», паралельно відвідувала підготовчі курси – для вступу до художньо-промислового технікуму (нині це Інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука). Марина так і не змогла вступити в цей ВНЗ на навчання за бюджетні кошти, хоч дуже прагнула і намагалася два роки поспіль. Але не покидала творчості. Вона відвідувала студію «Оберіг», де опанувала петриківський розпис, брала участь у різноманітних виставках і не полишала мрію про художню освіту. Нарешті, доля їй усміхнулася – вона вступила на навчання на кафедру дизайну Університету «Україна» і 2015 року захистила диплом магістра з відзнакою.

Мовби небесна блакить зненацька бризнула на луки й на узбіччя доріг — то синьо та бентежно зацвіли цикорії, і від тої дивовижі навтьоки кинулися у прибережні шелюги та ближні бори надокучливі дощиська, сховалися за обрій косматі хмари.

Дивна народна назва цих цикоріїв — петрові батоги. Так і бачиться, що наш далекий родак Петро завжди тримав цю рослину-батіг на покуті, на острашку своєї молоденької доньки, щоб не заглядала біля колодязя у голубі очі молодому козакові-зуху аж до Покрови, аж поки він не засватає її. То була, звичайно, традиція батьківської науки, адже доця слухалася батька-матері, покірно опускала погляд перед хлопцями. Інші перекази доносять нам, що від небесної блакиті цикоріїв і ночі увірвалися —  такі ж куці, Петрівчані. А той цвіт, мовляв, все одно батожить нещасні ніченьки, щоб вони стали ще коротшими. Можна ще й згадувати, а то й вигадувати небилиці про цикорії: так було чи інак, але ж наймення осталось.

На учасників та гостей фестивалю чекає багато приємних сюрпризів від організаторів і нові незабутні враження!

Нагадуємо, що в рамках фестивалю тривав конкурс серед поетів і виконавців. Загалом, було надіслано 118 робіт з 21 області, в т.ч. і з Республіки Крим. І вельмишановні члени журі до 20 липня визначили кожен своїх фаворитів у номінаціях.

1. Загальні положення

1.1. Номінація «Коротка проза» заснована з метою організації літературного конкурсу «Як тебе не любити…» для відбору та видання однойменної збірки. Номінація заснована Департаментом суспільних комунікацій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) і проводиться в рамках Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова».

1.2. Мета:

Це написано про нас

Нещодавно прочитала дві книжки молодих українських авторок, які не залишили мене байдужою. Хочу познайомити й вас із ними – може, зацікавлю. Це «Імпресії» Олени Гопчук (щойно надруковані – поезія і проза) та «Бажання поверненню не підлягають» Анни Тарнави (роман).

Скільки того літа!

(Київська липнева замальовка)

Плюс тридцять – краще, ніж мінус тридцять!

– Насолоджуйся, – кажу я свому «морозостійкому» чоловікові, який знемагає від спеки, – тобі безкоштовно «дають» тепло! А взимку за температуру вдвічі меншу викладеш щомісяця кругленьку суму. Цінуй момент!

– Ой, дихати нічим, – скаржиться узбечка на ринку, я купую в неї родзинки, курагу й інші східні смаколики. – В нас удома буває й плюс п’ятдесят, але чомусь не так важко, як тут…

Редколегія часопису ТекстOver оголошує конкурс на найкращу рецензію.

Пропонують всім, хто пише рецензії на нові (чи й не дуже нові) книжки, фільми, музичні твори, твори образотворчого мистецтва, театральні вистави тощо надсилати свої не публіковані раніше рецензії на конкурс часопису.

Рецензії приймаються українською, польською та білоруською мовами.

Дмитро Кремінь — поет, есеїст, перекладач. Народився 1953 року на  Закарпатті. Випускник філфаку Ужгородського державного університету. З 1975 року живе і працює на Миколаївщині — в селищі Казанка та в самому Миколаєві. Голова Миколаївської обласної організації НСПУ. Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, всеукраїнських літературних премій імені Василя Чумака, Володимира Свідзінського, Володимира Сосюри, Леоніда Вишеславського «Планета поета», Зореслава (Стефана Сабола), міжнародної премії імені Івана Кошелівця тощо. Нагороджений Грамотою Верховної Ради України, медаллю князя Миколи Гедройця. Автор багатьох поетичних книжок, виданих у Києві, Одесі, Миколаєві та Ужгороді. У перекладі вірші виходили в Англії, США, Канаді та Китаї.

Анна Багряна, письменниця, драматург, перекладач:

Десь свого часу читала, що нонконформісти  не тільки мають своє особливе світосприйняття, а й свою волю для того, щоб не просто щось РОБИТИ, а щоб робити те, що вважають гідним, в ім'я того, що їм дороге. Чому про це зараз веду мову? А тому, що оповідання талановитого сучасного українського прозаїка Володимира Германова, на які випадково натрапила на сайті «Жінка-УКРАЇНКА», наштовхнули мене на ці думки. Його творчість сміливо можна віднести саме до нонконформістського напрямку в літературі.