Рутковська Ольга

«Вроди, Боже, хліб смачний, подаруй нам мир святий»

 Дідух(про «спасову бороду», обжинковий вінок, «квітку» та інші жниварські обряди)

Швидко минає літечко й уже у розпалі передвісник золотої осені – серпень, коли закінчуються основні роботи у полі. Вінець важкої річної праці хлібороба – жнива – споконвіку в Україні відзначалися урочисто, велично: піснями, обрядами, святковими дійствами. На цю благодатну пору припадає одне з найбільших церковних свят – Преображення Господнє, інакше Спаса, тобто Спасителя, який спокутує гріхи наші та рятує нас від усіляких бід,  негараздів, лиха і хвороб. Тому воно оповите численними апокрифічними сказаннями й легендами. В одній з них говориться про подію земного життя Ісуса Христа – його чудового Преображення. Це бачили Його учні   апостоли Петро, Іоан та Яков, з якими Христос піднявся на високу гору Фавор в Галілеї й став молитися. Тут на мить його обличчя засяяло, мов сонце, а одяг став білий, як сніг. З’явилися пророки Ілля та Мойсей, почали розмовляти з Христом. Світла хмара осяяла їх, і голос із неба промовив: «Це Син мій улюблений… Його слухайтесь!». Свідчення євангелістів і ця подія стали основою для запровадження свята  у  IV ст. н. е. для Православної церкви. Преображення Господнє за церковним календарем не таке вже давнє. Воно прийшло в Київську Русь із Візантії разом із християнством. Цей День відзначається в Україні також і грекокатоликами.

1 серпня – День пам’яті Лесі Українки

Останні дні. Остання дорога.

УКРАЇНКА -2 В останній період свого страдницького життя Леся Українка продовжувала вести мужню боротьбу зі своєю недугою. Влітку 1913 року лікарі порадили їй поїхати на гірський курорт в м. Сурамі (Грузія). Туберкульоз виснажував поетесу фізично і духовно. В цей час вона знову повертається до улюбленої теми – античної міфології. Важкохвору Лесю хвилюють літературні справи в Україні, вона вирішує написати для альманаху «Арго» твір, задум якого виношувала кілька років. І диктує матері Ользі Петрівні короткий конспект поеми «На передмістю Олександрії…» з життя древніх єгиптян – про боротьбу двох ідеологій: нової християнської, що обслуговувала панівну верхівку, і старої, еллінської, що культивувала свободу і красу людини. У творі йдеться про те, як діти грецького філософа Теокріта ховають у пустелі батькові папіруси і звертаються з проханням до бога Сонця берегти їхні скарби, щоб нащадки дізналися колись про велику мудрість пращурів: «Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!».

До 155- річчя перепоховання Т.Г. Шевченка на Чернечій горі

шевченко портрет 22 травня – важлива дата для кожного українця. У цей день прах Тараса Григоровича Шевченка, згідно з його заповітом, було перепоховано в Україні.

 22 травня – важлива дата для кожного українця. У цей день прах Тараса Григоровича Шевченка, згідно з його заповітом, було перепоховано в Україні.

Тяжкою була для Тараса Григоровича зима 1861 року. Перебуваючи далеко вiд батькiвщини, в Санк-Петербурзі, він все частіше хворів, усе бiльше вiдчував свою самотнiсть. 9 березня, в день його народження, до нього завiтало кiлька знайомих. В розмовi з близьким другом художником Григорiєм Честахiвським поет висловив бажання, щоб в разі смерті, яку він передчував, поховали його в Каневi. Вранцi 10 березня Тараса Григоровича не стало.

«Святий Юрій небо відмикає, росу випускає...»

6 травня Православна церква відзначає день Cвятого Великомученика Юрія-Георгія Переможця, або по-народному – «Побідоносця». За християнською легендою сміливий лицар Юрій вбив триголового вогненного змія-дракона, врятувавши доньку лівійського царя. За іншими переказами, Юрій був страчений персами за християнську віру. Це свято шановане у всьому слов’янському світі і, звичайно, в Україні, хоча воно прийшло до нас із Греції десь у ІV ст. н. е.

Є два дні, приурочені Юрієві, – свято весняне й осіннє. Про це складене прислів’я: «один – голодний, другий – холодний», або «Юрій теплий весну починає, а Ілля літо кінчає». Тож зупинимося на Юрієві весняному, яке відзначають у травні. В народі кажуть: «Юрій (або Юрай, Урай, Рай) – се той божий ключник, що відмикає небо і випускає дощ і росу». Про це співалося у веснянках, зокрема на Волині:

Лист батькам з війни в Україні

image001

Батьки Ольги Рутковської — Євгенія Войнаровська та Василь Кононенко (Київ, 1935)

Мій батько – з Слов’янська, а мати – з Волині
Чи бачать з небес, що в нас діється нині?
Що гинуть в Донбасі поліські герої
За вугільні шахти, за тих, хто в забої?

– Навіщо туди вони йшли воювати?
– Щоб землю свою ворогам не віддати!
Щоб спокій і мир був на всій Україні,
Щоб пісня звучала у кожній родині!

– Коли ж бій скінчиться, скажіть ви мені?
Коли вже настане той мир на землі?
… Мовчать терикони і шахти закриті,
Вугілля немає, народ, як прибитий.

Тут поміч дають невідомо кому,
А поруч – жирують, живуть, як в раю…
І все це Донбас – український, багатий,
Де плачуть старенькі в зруйнованих хатах,

Де діти з собаками ділять шмат хліба.
Від градів й снарядів не лишиться й сліду…
Там люди голодні, одурені, злі.
Коли ж мир настане? Хтось скаже, чи ні?

"Маковійська квітка" - символ миру і добра

14 серпня Православна церква відзначає свято Маковія (Маковея) на честь іудейських мучеників – семи братів Маккавеїв, яких їхня мати Соломія благословила на мученицьку смерть за християнську віру. Однак воно закорінене ще в прадавніх часах арійської культури і збігається з початком сівби озимини та освяченням насіння. Ще задовго до прийняття християнства у цей час відбувалося дитяче та дівоче свято, на честь якого збирали квіти і городину. Вода цього дня у річках і криницях вважається цілющою, тому біля них проводилися різні обряди, а хворі шукали у воді зцілення. В сучасній етнографічній літературі найповніший опис свята Маковія дав канадський вчений, родом з Поділля, Степан Килимник у своєму дослідженні «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні». – Т. V. – Вінніпег, – Торонто, 1963, фрагменти з якого й наведимо в цій статті.

Запалімо свічки пам’яті

свічкаРадуниця – давній звичай поминання предків

Відгомонять Великодні свята, але наступний за ними тиждень теж урочистий, бо душі померлих у цей час справляють свій Великдень. По закінченні Пасхальної седмиці, за церковним календарем, настає Поминаль­ний або Хомин (Томин, Фомин) тиждень, а неділя, що його починає, називається Радуницею (Радониця, Радунець, Радовниця). Вона присвячена спогадам про тих, кого вже немає поряд з нами, в першу чергу, батьків. Вони радуються, коли їх згадують, приходять христосуватися і радитися з ними на могилки. І сплять з Богом, спокійно, з надією, що їх пам’ятають. Найархаїчніші звичаї збереглися на Поліссі, де у поминальні дні сумувати вважається гріхом, адже предки радіють, що їх не забули. У цих краях  побутувала ще одна давня традиція – у формі речитативу звертатися до померлих, вести з ними бесіди про події, що минули за рік. На Проводи (Гробки, Могилки, Діди) за дохристиянськими віруваннями вони вважалися, як члени роду, присутніми серед живих, і тому не можна було називати їх небіжчиками, адже вони можуть чути, що про них говорять. Тому бажано звертатися до них так, нібито вони поряд з нами:

Великдень у подолян (за А. П. Свидницьким)

IHonchar_Gajivky-bilja-cerkvy_1970-i_IMG_1045_RED_web
Гаївки біля церкви, іван Гончар, 1971

Щороку, з наближенням Великодніх свят, звертаюся до постаті видатного майстра красного письменства, класика української літератури, Анатолія Патрикійовича Свидницького (1834–1871), який яскраво і образно розповів у своєму етнографічному нарисі «Великдень у подолян» про святкування у його краї світлого Воскресіння Христового. Високо оцінив це дослідження з докладним аналізом звичаїв та обрядових пісень Іван Франко: «Праця ця дає дуже красне свідоцтво, як пильно придивлявся Свидницький до життя та побуту рідного народу і якою гарячою любов’ю обіймав його».

Що ж цікавого повідомив нам письменник і чи лишилися тепер на Вінниччині традиції, що побутували тут понад 150 років тому? Свою розповідь він починає з опису подолян як окремого малого народу, з самобутньою історією, культурою, звичаями, чудовими вишивками на сорочках, своєрідними зачісками й головними уборами. Він поважає цих простих людей – носіїв та зберігачів давнього культурного спадку, підкреслює високу мораль і чесність подільського селянина, його веселу вдачу й працелюбство. Отож вирушаймо у рідний край письменника (родом він з села Маньківці Гайсинського повіту Подільської губернії), щоб уявити, як за його часів земляки готувалися і відзначали Великдень.

Сопілочка грає - на «вулицю» скликає

(з історії звичаю)

Що на нашій вулиці
дівки - чарівниці
Закопали горщик каші
посеред вулиці.
Закопали горщик каші,
ще й кілком прибили,
Щоб на нашу, на вулицю,
парубки ходили…

Серед багатьох молодіжних звичаїв, на яких споконвіку виховувався кожний сільський мешканець, була традиційна форма дозвілля – «вулиця», тобто своєрідний клуб спілкування.

Свято Колодія - українські Масниці

З 16 до 22 лютого 2015 року, на останньому тижні перед Великим постом, в Україні традиційно відзначають «Колодія»старослов’янське свято на честь весняного Сонця, коріння якого сягає доби Трипільської культури. Його ще називають: Колодки, Масляниця, Сиропусний тиждень, Сирна неділя, Пущення, «ніжкові заговини» та ін. Ми вже звикли, що саме у цей час повсюдно справляють, як кажуть в народі, Масниці, і подекуди влаштовують «Проводи Зими».

Однак популярної нині (не в усіх регіонах) Масляної  на території козацької України ніколи не було – вона прийшла до нас з Росії, де має зовсім інший характер, пісні, ігрища, звичаєві норми; навіть страви готують, не такі, як на Колодія. У нас не практикуються, як у північного сусіда, агресивні кулачні бої й бійки «стінка на стінку»; відсутні льодові гірки; не печуть млинці з ікрою, які заливають горілкою. В Україні традиційно готують вареники (пироги) з сиром та сметаною. Чому свято має назву «Колодій»? Тому що з наближенням весни Сонце все вище і вище піднімається по своєму небесному колу, відганяючи зимові холоди, а його сила, тепло та енергія передаються природі й людям. Отже, «Коло діє», життєтворний процес на землі триває, наступає новий етап його оновлення.  

А що третій празник - Святе Водохреща

Наближається до кінця січень, а з ним – барвисті поетичні різдвяні й новорічні святки, які впродовж двох тижнів у ці непрості, навіть сумні часи, трохи радували нам душу. Але це були не просто святкові дні, а безцінний дарунок наших предків, узагальнений у тисячолітньому досвіді минулих поколінь. У ньому сконцентровані дійства, магічні ритуали та замовляння, повязані зі щоденною працею українців - хліборобів. Хоча первородна сутність звичаїв та обрядів в основному втрачена або використана християнською релігією, вони, як відгомін давньої Трипільської культури залишилися у нашому житті яскравим свідченням генокоду нації.

Різдвяна містерія «Нова радість стала»

КИЇВСЬКИЙ МІСЬКИЙ БУДИНОК ВЧИТЕЛЯ
ЗАПРОШУЄ
НА РІЗДВЯНУ МІСТЕРІЮ
«НОВА РАДІСТЬ СТАЛА»

17 січня 2015 о 17 годині

У програмі:
–    колядки та щедрівки  у виконанні професіональних та аматорських колективів та фольклорних гуртів;

–    виступ народного хору «Оболонь», художній керівник – Олександр Свердюк.
Режисер – Костянтин Чеченя,
Ведучий – Микола Ткач.

Об'єднати вміст