Жінка-УКРАЇНКА

Останні дні. Остання дорога.

 В останній період свого страдницького життя Леся Українка продовжувала вести мужню боротьбу зі своєю недугою. Влітку 1913 року лікарі порадили їй поїхати на гірський курорт в м. Сурамі (Грузія). Туберкульоз виснажував поетесу фізично і духовно. В цей час вона знову повертається до улюбленої теми – античної міфології. Важкохвору Лесю хвилюють літературні справи в Україні, вона вирішує написати для альманаху «Арго» твір, задум якого виношувала кілька років. І диктує матері Ользі Петрівні короткий конспект поеми «На передмістю Олександрії…» з життя древніх єгиптян – про боротьбу двох ідеологій: нової християнської, що обслуговувала панівну верхівку, і старої, еллінської, що культивувала свободу і красу людини. У творі йдеться про те, як діти грецького філософа Теокріта ховають у пустелі батькові папіруси і звертаються з проханням до бога Сонця берегти їхні скарби, щоб нащадки дізналися колись про велику мудрість пращурів: «Геліосе! Рятуй наші скарби! Тобі і золотій пустині доручаємо їх!».

6 травня Православна церква відзначає день Cвятого Великомученика Юрія-Георгія Переможця, або по-народному – «Побідоносця». За християнською легендою сміливий лицар Юрій вбив триголового вогненного змія-дракона, врятувавши доньку лівійського царя. За іншими переказами, Юрій був страчений персами за християнську віру. Це свято шановане у всьому слов’янському світі і, звичайно, в Україні, хоча воно прийшло до нас із Греції десь у ІV ст. н. е.

Є два дні, приурочені Юрієві, – свято весняне й осіннє. Про це складене прислів’я: «один – голодний, другий – холодний», або «Юрій теплий весну починає, а Ілля літо кінчає». Тож зупинимося на Юрієві весняному, яке відзначають у травні. В народі кажуть: «Юрій (або Юрай, Урай, Рай) – се той божий ключник, що відмикає небо і випускає дощ і росу». Про це співалося у веснянках, зокрема на Волині:

14 серпня Православна церква відзначає свято Маковія (Маковея) на честь іудейських мучеників – семи братів Маккавеїв, яких їхня мати Соломія благословила на мученицьку смерть за християнську віру. Однак воно закорінене ще в прадавніх часах арійської культури і збігається з початком сівби озимини та освяченням насіння. Ще задовго до прийняття християнства у цей час відбувалося дитяче та дівоче свято, на честь якого збирали квіти і городину. Вода цього дня у річках і криницях вважається цілющою, тому біля них проводилися різні обряди, а хворі шукали у воді зцілення. В сучасній етнографічній літературі найповніший опис свята Маковія дав канадський вчений, родом з Поділля, Степан Килимник у своєму дослідженні «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні». – Т. V. – Вінніпег, – Торонто, 1963, фрагменти з якого й наведимо в цій статті.

Гаївки біля церкви, іван Гончар, 1971

Щороку, з наближенням Великодніх свят, звертаюся до постаті видатного майстра красного письменства, класика української літератури, Анатолія Патрикійовича Свидницького (1834–1871), який яскраво і образно розповів у своєму етнографічному нарисі «Великдень у подолян» про святкування у його краї світлого Воскресіння Христового. Високо оцінив це дослідження з докладним аналізом звичаїв та обрядових пісень Іван Франко: «Праця ця дає дуже красне свідоцтво, як пильно придивлявся Свидницький до життя та побуту рідного народу і якою гарячою любов’ю обіймав його».

Що ж цікавого повідомив нам письменник і чи лишилися тепер на Вінниччині традиції, що побутували тут понад 150 років тому? Свою розповідь він починає з опису подолян як окремого малого народу, з самобутньою історією, культурою, звичаями, чудовими вишивками на сорочках, своєрідними зачісками й головними уборами. Він поважає цих простих людей – носіїв та зберігачів давнього культурного спадку, підкреслює високу мораль і чесність подільського селянина, його веселу вдачу й працелюбство. Отож вирушаймо у рідний край письменника (родом він з села Маньківці Гайсинського повіту Подільської губернії), щоб уявити, як за його часів земляки готувалися і відзначали Великдень.

З 16 до 22 лютого 2015 року, на останньому тижні перед Великим постом, в Україні традиційно відзначають «Колодія» – старослов’янське свято на честь весняного Сонця, коріння якого сягає доби Трипільської культури. Його ще називають: Колодки, Масляниця, Сиропусний тиждень, Сирна неділя, Пущення, «ніжкові заговини» та ін. Ми вже звикли, що саме у цей час повсюдно справляють, як кажуть в народі, Масниці, і подекуди влаштовують «Проводи Зими».

Однак популярної нині (не в усіх регіонах) Масляної  на території козацької України ніколи не було – вона прийшла до нас з Росії, де має зовсім інший характер, пісні, ігрища, звичаєві норми; навіть страви готують, не такі, як на Колодія. У нас не практикуються, як у північного сусіда, агресивні кулачні бої й бійки «стінка на стінку»; відсутні льодові гірки; не печуть млинці з ікрою, які заливають горілкою. В Україні традиційно готують вареники (пироги) з сиром та сметаною. Чому свято має назву «Колодій»? Тому що з наближенням весни Сонце все вище і вище піднімається по своєму небесному колу, відганяючи зимові холоди, а його сила, тепло та енергія передаються природі й людям. Отже, «Коло діє», життєтворний процес на землі триває, наступає новий етап його оновлення.