Головна

Слово – зброя!

2014. Діти війни

Землякам моїм: Юрію Кравченку (1964 – 2014)
Вадимові Філіповському (1975 – 2014)
Євгенові Корнієнку (1992 – 2014)

Я – трирічний онук
Пишновусого доброго діда.
Я люблю його плечі –
Це коли він гарцює, мов кінь…
Він сьогодні заснув
Перед цим загадковим «обідом»…
Дідусева малеча –
Я снував між людей, наче тінь…

Сів на лаві з одним –
В нього теж, як і в діда, є вуса.
В нього очі іскристі,
Й на ручки бере залюбки!
А дідусь від весни
Не провідав і не усміхнувся…
В нього форма плямиста,
Й якісь – під Донецьком – Піски…

Гаряче літо

Гаряче літо душу так пече.
Немає сил біду оцю терпіти:
Кров, як водиця, все тече й тече,
Вбивають тих, кому б ще жити й жити.

Згорьовані навіки матері,
І вдови молоді, й осиротілі діти...
Гаряче літо, досить вже тобі,
Долі людські випалювать, мов квіти.

Тетяна Череп-Пероганич

Конвой війни

       12 серпня 2014 року гуманітарний конвой  із 287 "КАМАЗів"
    з 20 тоннами допомоги кожен рушив в напрямку  "Новоросії"
      За повідомленням російських засобів масової інформації
 

Пересварився з усіма –
Тепер живу, як вовк-самітник…
Війні закінчення нема, 
А вже закінчується літо.
 
Гуманітарні вантажі
Ідуть конвоєм із Росії.
Як розуміти це, скажіть?
Невже він з глузду з’їхав – Київ? 

«Перетнулись і поговорили...

Перетнулись і поговорили...
Той - про це, а цей йому - про те.
Про старе вже, давнє й відболіле,
Про буденне, звичне і просте.
Про сім'ю, онуків... Сивочолі
Тему лиш обходили одну,
Бо не вистачало місця болю
Знову говорити про війну.
Враз замовкли, пауза повисла,
Й смутку в їх очах немає меж...
Руки одне одному потисли,
Думаючи про одне і те ж.
Розійшлись... Старечою ходою
Поплелись, немов у напівсні.
Їх сини ставали десь до бою
В ворогом нав'язаній війні...

Олександр Афонін

Обереги

На бойове чергування заступить пітьма.
Вкриє блок-пост, наче мати – замерзле дитя,
І колискову прошепче нечутно сама –
Про неспокійне і мирне домашнє життя.

Сниться Іванові білений зболений дім:
Четверо хлопчиків бавляться там у війну. 
Стовбур калини за весну і літо зміцнів,
Жінка помітила першу свою сивину…

Сниться Михайлові дотик, і доторк, і щем:
Перші бажання, що втілені сном у життя…
Ніч тарабанить довкола самотнім дощем:
Краплені карти таро про крихке майбуття…

Не віддам

Ні, свого сина, бандите, тобі не віддам!
Хіба для того у муках колись народила?
Ти мені ворог, а ще – ти падлюка і хам.
В тебе є зброя, а в мене - молитви сила.

Знаю, що гріх, але я тебе все ж прокляну.
Щоби скрутило негідника просто в погибель.
Хто на землі моїй цю розпотіяв війну,
Той неодмінно свою віднайде тут загибель.

Все неможливе зроблю, а дитя захищу.
Чи ти не знаєш якою у гніві є мати?!
Геть, лиходію! До хати тебе не впущу.
Серце своє я поставила нині на чати.

Тетяна Череп-Пероганич

Вставай, країно гордая

Патріотична пісня часів німецько-радянської війни у перекладі Миколи Бажана. 

Вставай, країно гордая,
На подвиг бойовий!
З розбійницькими ордами
Вставай на смертний бій!

Ненависть благородная
Хай хвилями зрина,
Іде війна народная,
Священная війна!

Поезії зі Сходу

Наша рідна

Так хочеться радіти, коли дощ
ллє краплями своїми по асфальту,
коли під сонцем мальви пахощ,
та місяць у пригір'ї чіпляє за скирту.

Вдихати я бажаю повітря весняне,
таке прозоре наскрізь наче скло.
Та щоб у полі колосся медвяне,
липневим смаком вуста плекало.

Бажаю я казати ті слова своєю рідною
до серця мого навічно пригорнутою,
чарівною, вільною, благородною
та гідною у світі – українською мовою.

 

«Вечоріє. На небі зорини...»

Вечоріє. На небі – зорини,
Понад містом лягає туман.
Я стала мовчазна, змінилась,
Не чекаю тепла від життя.

Україна і я стомились,
На Донбасі - жорстока війна.
Звідкись взялись москаль і кадири,
Хочуть виграти в Бога життя.

Ворог нищить дорогу до раю,
Красу скронь розпинає біль.
Смерть у вікна батьків зазирає,
Що чекають живими синів.

Захиснику Батьківщини

У час, коли наш край в жорстокій боротьбі
Злий ворог рве, лишаючи глибокі рани,
Багато так сказати хочеться тобі,
Наш Брате, Батьку, Сину, Друже і Коханий.

Тобі безмежна дяка за незламний дух,
Що серед вибухів, війни страшного пекла
Тримаєшся ти стійко серед путлерських потуг
Спрямованих на те, щоб Україна вмерла.

Захоплююсь тобою й дякую тобі,
Що свій патріотизм доводиш, взявши зброю
Й на захист ставши без пустопорожніх слів,
Багато ж тих, хто тільки на словах герої.

Бо чуємо, як голосно гримлять слова
Тих патріотів, що сховались за мандати,
Лиш в кабінетах вони вміють воювать –
Парламентські щури й нахабні бюрократи.

Зоряна Макаренко: Скажи, невже ти після цього брат?

Зоряна Макаренко: «Мені 17 років. Мешкаю на кордоні між Києвом та Борисполем.
Співаю, пишу вірші, читаю реп. Вірші почала писати ще з 12, хоча свій перший "віршик" склала у 6 років.
Пишу для душі і від душі. Дуже вдячна всім, хто підтримує мене. Для мене це дуже важливо! Слава Україні!»

Об'єднати вміст