Слово – зброя!

«Повертайтесь живими, сини...»

Повертайтесь живими, сини,
Повертайтесь, країна чекає.
Повертайтесь додому, не в сни.
Хай Господь вас оберігає.

Не дозвольте своїм матерям 
Посивіти на свіжій могилі.
Повертайтесь на зло всім смертям,
Повертайтесь у шані і силі.

Дух козацький, незламна віра -
Найміцніша у світі зброя.
Ваша мужність - наша надія,
Ваша доля - слава героя!

Повертайтесь і обійміть.
Тих, кого ви від зла захищали.
Їм обіймами сльози утріть.
Вони вірили, знали, чекали..

Повертайтесь живими, сини!

Андрій Скіф

«Сьогодні в місті знов ховають земляка...»

Сьогодні в місті знов ховають земляка...
На сердці-камінь, в горлі - ком, душусь сльозами...
Їм доля випала коротка та тяжка,
Життя віддати за країну, за нас з вами.

Хтось скаже: "Кожен шлях свій вибирає сам.
Таке життя. Йому , на жаль, не пощастило."
Я відповім: " Молітесь, люди, небесам,
Що він життя віддав своє, аби ми жили." 

«Упала зірка, як сльоза...»

Упала зірка, як сльоза, 
і вже нащупувалась рима; 
сіріла ніч, курилась "Прима", 
світанок обрій перезав. 
Ми поверталися в бліндаж, 
в тепло і сморід, тишу й глину, 
ламала втома наші спини, 
і сон ішов на абордаж. 
Побрязкували калаші, 
десь треті півні проспівали, 
а ми солоно жартували 
і реготали від душі. 
Роса сріблилась у траві, 
диміло вогнище ранкове, 
займався день, була Покрова, 
і ми були усі живі.

Роман Семисал

«Благословенна будь жінко...»

Благословенна будь жінко.
Благословенна будь жінко
Що народила сина
Благословенна будь жінко
Що народила мені ворога
Благословенна будь куле
Випущена з мого автомата
Благословенний будь автомате
Який минулої ночі випустив 250 набоїв 
І ні разу не заклинив.
Благословенна будь куле
Що потрапила в ціль.

Плач благословенна жінко:
Твій син -
Мій ворог - 
Онде він лежить.

Повертайся живим!

Повертайся, солдате, живим!
З найгостріших боїв повертайся.
Непогасним вогнем пломінким
У родинному колі лишайся.

Повертайся у рідний свій дім
Не плачем – розпроміненим сонцем.
Хай відлунює кроком твердим
Це повернення в отчій сторонці.

Доторкнися до маків і мальв,
А не стань ними в сумі й мовчанні.
Хай дороги не пройдена даль
Не поникне надривом прощання.

Повернувся...

Було вчора. Ти закрив мою тінь,
Коли я пригорнулась до тебе,
Зупинились слова у книзі терпінь, 
Звідкіль ввечері линули в небо.

Сьогодні пішов. Вітер рвав звідусіль,
Але наші серця гріло літо.
А з тих пір, коли ти опинивсь на війні,
Радість стали на двоє ділити.

Виглядаю щодня, щоб не втратити шанс
Цвітом серця зустрітись з тобою.
Захмеліти в обіймах, та не від вина
Й може вперше вклонитись герою.

«Одного ранку ти прокинешся зовсім вдосвіта...»

Одного ранку ти прокинешся зовсім вдосвіта.
Від сонця, а не від страху, затулятимешся руками.
Не набувши за ніч жодного воєнного досвіду,
Не читатимеш стрічку, а просто завариш каву.

На твоєму подвір’ї не буде чужої постаті.
Навіть тіні її не побачиш більше у сні. 
Будеш чути, як прокидається місто без пострілів
І не будеш боятись перераховувати синів.

Будеш знати, що завтра в підвалі ніхто не сидітиме,
А навколо щоночі не більшатиме могил.
І спокійно телефонуватимеш своїм дітям,
І у кожного з них буде по дві ноги.

Лист із Росії

Щойно надійшов лист і новий вірш від російського поета Олександра Бившева:

Здравствуйте! Недавно Константин Натанович Боровой абсолютно справедливо сказал в связи с кровавыми событиями на востоке Украины о коллективной вине жителей России перед многострадальным украинским народом:

«На колени, твари, и просить прощения у нескольких поколений украинцев. Умолять о прощении! Пока граждане России не начнут настоящее покаяние, никто никого не должен прощать. За преступление нужно нести ответственность». 

«Солдатику, ти спиш?»

Солдатику, чи спиш?
Зросили небо зорі… 
І мерехтять собі
у темній далині.
Сьогодні через них
з тобою поговорим:
я тут коло вікна,
а ти - десь на війні…

Тут все, як ти лишив.
Осінній звичний клопіт,
лоскоче ніздрі дим,
картоплі повен віз…
У тебе теж вогонь, 
та інший з нього попіл…
І дим його чудний
пекучий аж до сліз…

Лариса Омельченко. Нові поезії

Обереги

На бойове чергування заступить пітьма.
Вкриє блок-пост, наче мати – замерзле дитя,
І колискову прошепче нечутно сама –
Про неспокійне і мирне домашнє життя.

Сниться Іванові білений зболений дім:
Четверо хлопчиків бавляться там у війну. 
Стовбур калини за весну і літо зміцнів,
Жінка помітила першу свою сивину…

Сниться Михайлові дотик, і доторк, і щем:
Перші бажання, що втілені сном у життя…
Ніч тарабанить довкола самотнім дощем:
Краплені карти таро про крихке майбуття…

«Усе минеться. Ця війна страшна… »

Усе минеться. Ця війна страшна…
Нас дикуни з Росії не здолають!
Бо Україна – сонячна вона,
Немає іншого такого краю…

Ми духом вищі! Ми вперед пішли!
Вони ж і досі ніби у печерах…
Ми – люди. А рашисти – дикуни.
Мов залишилися в часах СРСР-у.

Схиляю голову

Я низько голову схилю
Перед моїм народом,
І рушниками простелю
Дорогу до свободи.

За ліс, за поле, за село
І за небес безмежність – 
Синів немало полягло
За нашу незалежність…

Був нелегким до волі шлях,
Тернистий він і нині…
Зі зброєю в міцних руках
Ми боремось за Україну!

Об'єднати вміст