Слово – зброя!

Схиляю голову

Я низько голову схилю
Перед моїм народом,
І рушниками простелю
Дорогу до свободи.

За ліс, за поле, за село
І за небес безмежність – 
Синів немало полягло
За нашу незалежність…

Був нелегким до волі шлях,
Тернистий він і нині…
Зі зброєю в міцних руках
Ми боремось за Україну!

Зустріч

Кужіль зажури хмаринами небо пряде,
Шлях до родини і дому тривав цілу вічність.
Він так чекав цей щасливий і радісний день,
Справдились думи і мрії його чоловічі.
Став на коліна, майбутнє своє притулив,
Запах відчув білуватого шовку волосся…
Смерть на війні, що не раз загравала із ним,
Ще й молитвами доньки обійти удалося.
Потом і пилом зчорнілим пропах камуфляж.
Губи обвітрені. Шепіт придушений: «Мила!
Світе єдиний, кровиночко, сонечко, я
Знову з тобою, як ти мене, доню, просила».
І розступилися люди, і гамір, і час,
Як пригорнулась до тата єдина дитина…
Господи Боже! Помилуй і зглянься на нас,
Перед Тобою в молитві стоїть Україна.

Ми йдемо

Ми йдемо по Україні:
від степів до гір,
від лісів до морів —
звідусіль виходимо на прадавні шляхи,
і немає нам ліку.

Ми чинимо волю наших прадідів,
це вони нас послали у путь,
щоб ми йшли нашою віковічною землею,
із нашими багатолюдними містами,
із нашими тихомрійними селами,
із нашими золотоверхими церквами.

Ми гордо йдемо шляхами України:
ви, які виглядаєте у вікна, як сусіди,
щоб подивитись на нас, гордо йдучих,
ви, які визираєте з-за рогу, як вороги,
щоб подивитись на нас, гордо йдучих, —
ви всі бачите, як ми гордо
йдемо дорогами України.

Якби...

Вже другий місяць я думаю от, про що:

цікаво,
якби 24 березня 1981 року
у моєї мами народився син,
чи прийшла б йому тепер повістка з військкомату?..

Чи, може, він, цей Микола чи Анатолій 
(бо так звали моїх дідів)
сам – добровольцем – вирушив би на Схід
захищати свою гідність
у цій російсько-українській війні
(яку як лишень не називають у світових ЗМІ
та по світових базарах)?..

«Якось москаль українцю...»

Якби жив Степан РУДАНСЬКИЙ, то він би написав, мабуть, так...

Якось москаль українцю
Так зверхньо гукає:
- Прівєт, хахол! ...Чьо малчіш ти,
Чьо нє отвєчаєш?

Українець стиснув кулак,
Підвів очі сині
Й москалеві прямісінько:
- Слава Україні!!!

- Только давай... без етаа...-
Москаль супить брови.
- А без чого "без етаво?"
Про що в тебе мова?

Набундючивсь москалина
Та й зробивсь, як гава...
- Как там... Слава Украінє....
- О! Героям слава!!!

Іван Пустовий

Лист, яким хочеться поділитися з усіма

Здравствуйте! Хочу вам успеть до нового возможного обыска (пока меня не отрубили окончательно от Интернета) послать своё недавно написанное стихотворение. Желаю всем патриотам Украины успешно завершить антитеррористическую операцию против бандитов "Лугандии" и активно им помогающим боевикам из Эрефии.

От имени немногочисленных россиян, в ком ещё остались совесть и здравый смысл, простите нас за горе, причиняемое вам этими вооружёнными головорезами при подавляющем одобрении зомбированной российской биомассы. Мне безумно стыдно за свою страну, творящую весь этот чудовищный беспредел.

«Вам не вдасться мій світ зруйнувать!»

Вам не вдасться мій світ зруйнувать!
Не фарбуйте мене в триколор
І не кличте в союз непорушний -
У життя зазомбоване, скрушне,
Під крило двоголових потвор!

Я відчула свободу на смак
І спізнала її привілеї,
Я душею зріднилася з нею,
Нероздільні ми стали відтак.

Послання до штабного генерала-зрадника

Продажний генерале, як живеш?
Я вчителька, що того хлопця вчила,
В якого свіжовирита могила,
В яку ти і сльозинки не проллєш...
Бо що для тебе сльози матерів,
Хлоп`ята, що ішли "живцем на міни"...
Тих броників хватало й половини 
Аби ти свій мільйончик заробив...

«Просити на Спаса спасіння від того серпа...»

Просити на Спаса спасіння від того серпа, 
що смертю заточений гостро й стинає наосліп.
Від соку оскома - не губи, а світ затерпа -
і матір питає: коли ж то ми стали дорослі?
Коли ж ми розсипали кошики в сиву траву,
коли ж покотилися голови яблук червоних...
Далеке відлуння напнуло тугу тятиву,
ударили дзвони, розгойдані спасівські дзвони.
Спасенний, хто знає спокуси останню ціну.
Ламаються соняхи попід своєю вагою.
Хтось тихо розказує сину про давню війну,

2014. Діти війни

Землякам моїм: Юрію Кравченку (1964 – 2014)
Вадимові Філіповському (1975 – 2014)
Євгенові Корнієнку (1992 – 2014)

Я – трирічний онук
Пишновусого доброго діда.
Я люблю його плечі –
Це коли він гарцює, мов кінь…
Він сьогодні заснув
Перед цим загадковим «обідом»…
Дідусева малеча –
Я снував між людей, наче тінь…

Сів на лаві з одним –
В нього теж, як і в діда, є вуса.
В нього очі іскристі,
Й на ручки бере залюбки!
А дідусь від весни
Не провідав і не усміхнувся…
В нього форма плямиста,
Й якісь – під Донецьком – Піски…

Гаряче літо

Гаряче літо душу так пече.
Немає сил біду оцю терпіти:
Кров, як водиця, все тече й тече,
Вбивають тих, кому б ще жити й жити.

Згорьовані навіки матері,
І вдови молоді, й осиротілі діти...
Гаряче літо, досить вже тобі,
Долі людські випалювать, мов квіти.

Тетяна Череп-Пероганич

Конвой війни

       12 серпня 2014 року гуманітарний конвой  із 287 "КАМАЗів"
    з 20 тоннами допомоги кожен рушив в напрямку  "Новоросії"
      За повідомленням російських засобів масової інформації
 

Пересварився з усіма –
Тепер живу, як вовк-самітник…
Війні закінчення нема, 
А вже закінчується літо.
 
Гуманітарні вантажі
Ідуть конвоєм із Росії.
Як розуміти це, скажіть?
Невже він з глузду з’їхав – Київ? 

Об'єднати вміст