Слово – зброя!

Повертайся живим!

Повертайся, солдате, живим!
З найгостріших боїв повертайся.
Непогасним вогнем пломінким
У родинному колі лишайся.

Повертайся у рідний свій дім
Не плачем – розпроміненим сонцем.
Хай відлунює кроком твердим
Це повернення в отчій сторонці.

Доторкнися до маків і мальв,
А не стань ними в сумі й мовчанні.
Хай дороги не пройдена даль
Не поникне надривом прощання.

Повернувся...

Було вчора. Ти закрив мою тінь,
Коли я пригорнулась до тебе,
Зупинились слова у книзі терпінь, 
Звідкіль ввечері линули в небо.

Сьогодні пішов. Вітер рвав звідусіль,
Але наші серця гріло літо.
А з тих пір, коли ти опинивсь на війні,
Радість стали на двоє ділити.

Виглядаю щодня, щоб не втратити шанс
Цвітом серця зустрітись з тобою.
Захмеліти в обіймах, та не від вина
Й може вперше вклонитись герою.

«Одного ранку ти прокинешся зовсім вдосвіта...»

Одного ранку ти прокинешся зовсім вдосвіта.
Від сонця, а не від страху, затулятимешся руками.
Не набувши за ніч жодного воєнного досвіду,
Не читатимеш стрічку, а просто завариш каву.

На твоєму подвір’ї не буде чужої постаті.
Навіть тіні її не побачиш більше у сні. 
Будеш чути, як прокидається місто без пострілів
І не будеш боятись перераховувати синів.

Будеш знати, що завтра в підвалі ніхто не сидітиме,
А навколо щоночі не більшатиме могил.
І спокійно телефонуватимеш своїм дітям,
І у кожного з них буде по дві ноги.

Лист із Росії

Щойно надійшов лист і новий вірш від російського поета Олександра Бившева:

Здравствуйте! Недавно Константин Натанович Боровой абсолютно справедливо сказал в связи с кровавыми событиями на востоке Украины о коллективной вине жителей России перед многострадальным украинским народом:

«На колени, твари, и просить прощения у нескольких поколений украинцев. Умолять о прощении! Пока граждане России не начнут настоящее покаяние, никто никого не должен прощать. За преступление нужно нести ответственность». 

«Солдатику, ти спиш?»

Солдатику, чи спиш?
Зросили небо зорі… 
І мерехтять собі
у темній далині.
Сьогодні через них
з тобою поговорим:
я тут коло вікна,
а ти - десь на війні…

Тут все, як ти лишив.
Осінній звичний клопіт,
лоскоче ніздрі дим,
картоплі повен віз…
У тебе теж вогонь, 
та інший з нього попіл…
І дим його чудний
пекучий аж до сліз…

Лариса Омельченко. Нові поезії

Обереги

На бойове чергування заступить пітьма.
Вкриє блок-пост, наче мати – замерзле дитя,
І колискову прошепче нечутно сама –
Про неспокійне і мирне домашнє життя.

Сниться Іванові білений зболений дім:
Четверо хлопчиків бавляться там у війну. 
Стовбур калини за весну і літо зміцнів,
Жінка помітила першу свою сивину…

Сниться Михайлові дотик, і доторк, і щем:
Перші бажання, що втілені сном у життя…
Ніч тарабанить довкола самотнім дощем:
Краплені карти таро про крихке майбуття…

«Усе минеться. Ця війна страшна… »

Усе минеться. Ця війна страшна…
Нас дикуни з Росії не здолають!
Бо Україна – сонячна вона,
Немає іншого такого краю…

Ми духом вищі! Ми вперед пішли!
Вони ж і досі ніби у печерах…
Ми – люди. А рашисти – дикуни.
Мов залишилися в часах СРСР-у.

Схиляю голову

Я низько голову схилю
Перед моїм народом,
І рушниками простелю
Дорогу до свободи.

За ліс, за поле, за село
І за небес безмежність – 
Синів немало полягло
За нашу незалежність…

Був нелегким до волі шлях,
Тернистий він і нині…
Зі зброєю в міцних руках
Ми боремось за Україну!

Зустріч

Кужіль зажури хмаринами небо пряде,
Шлях до родини і дому тривав цілу вічність.
Він так чекав цей щасливий і радісний день,
Справдились думи і мрії його чоловічі.
Став на коліна, майбутнє своє притулив,
Запах відчув білуватого шовку волосся…
Смерть на війні, що не раз загравала із ним,
Ще й молитвами доньки обійти удалося.
Потом і пилом зчорнілим пропах камуфляж.
Губи обвітрені. Шепіт придушений: «Мила!
Світе єдиний, кровиночко, сонечко, я
Знову з тобою, як ти мене, доню, просила».
І розступилися люди, і гамір, і час,
Як пригорнулась до тата єдина дитина…
Господи Боже! Помилуй і зглянься на нас,
Перед Тобою в молитві стоїть Україна.

Ми йдемо

Ми йдемо по Україні:
від степів до гір,
від лісів до морів —
звідусіль виходимо на прадавні шляхи,
і немає нам ліку.

Ми чинимо волю наших прадідів,
це вони нас послали у путь,
щоб ми йшли нашою віковічною землею,
із нашими багатолюдними містами,
із нашими тихомрійними селами,
із нашими золотоверхими церквами.

Ми гордо йдемо шляхами України:
ви, які виглядаєте у вікна, як сусіди,
щоб подивитись на нас, гордо йдучих,
ви, які визираєте з-за рогу, як вороги,
щоб подивитись на нас, гордо йдучих, —
ви всі бачите, як ми гордо
йдемо дорогами України.

Якби...

Вже другий місяць я думаю от, про що:

цікаво,
якби 24 березня 1981 року
у моєї мами народився син,
чи прийшла б йому тепер повістка з військкомату?..

Чи, може, він, цей Микола чи Анатолій 
(бо так звали моїх дідів)
сам – добровольцем – вирушив би на Схід
захищати свою гідність
у цій російсько-українській війні
(яку як лишень не називають у світових ЗМІ
та по світових базарах)?..

«Якось москаль українцю...»

Якби жив Степан РУДАНСЬКИЙ, то він би написав, мабуть, так...

Якось москаль українцю
Так зверхньо гукає:
- Прівєт, хахол! ...Чьо малчіш ти,
Чьо нє отвєчаєш?

Українець стиснув кулак,
Підвів очі сині
Й москалеві прямісінько:
- Слава Україні!!!

- Только давай... без етаа...-
Москаль супить брови.
- А без чого "без етаво?"
Про що в тебе мова?

Набундючивсь москалина
Та й зробивсь, як гава...
- Как там... Слава Украінє....
- О! Героям слава!!!

Іван Пустовий

Об'єднати вміст