Творчість

Балада про вояка

Над містом Щастя похитнувся день,
високе небо затягло габою.
Та ніч сказала: «Він іще прийде…»
Хоч хлопець зранку не вернувся з бою.

Тепер лежав далеко від Карпат,
лежав далеко від Полісся й Степу…
Чув сильний біль. Але больніш стократ (пекучішу)
олжу московську: підлу і нестерпну.

В ногах його поріс гіркий полин,
а в головах – волошка синьоока.
Спинився в небі журавлиний клин,
і смерть спинилась поряд – за півкроку.

Так він лежав, лишивши всіх і все… –
аж день новий зайнявся білим маком.
З дівочих зваб, з намріяних пісень
прийшла до нього русокоса мавка.

Вона здолала нетрі лісові,
стрімкі вершини і глибокі звори.
Сльоза гаряча бризнула з-під вій
і впала на лице його суворе.

І сталось диво. Враз козак устав.
І в бій пішов на найманців околи.
Священна воля і священна мста
тепер уже не спиниться ніколи.

Микола ТКАЧ

Творчість Даніели Харченко


Виступ у Будинку ветеранів на вул. Бастіонній


Виступ дуетом

Новорічні вітання від Мирослави Данилевської-Милян

З Новим роком!

Колегам по перу

Всім поіменно: щастя та добра.
Хай, мов птахи, злітають з-під пера
Дзвінкі слова у вірші чи в есе –
Радійте, мрійте і пишіть про все.
 
Хай до душі відкриється душа,
Бо розбрат не вартує і гроша.
Любов, повага поєднає нас.
З Новим вас роком! З Богом! В добрий час!

Із Прийдешнім!

Що бажати і чого хотіти?
«Маємо що маєм» – наше все…
Та в душі ми, як маленькі діти,
Щиро прагнем – хай нам принесе.

Миру, щастя, злагоди, любові,
Поступу, і жити у добрі!
Хай здійсняться мрії кольорові
Поспіль всім, не тільки «нагорі».
 
Розбрату – пощезнути навіки,
Будівничим – збудувати храм,
Воїнству – Господньої опіки,
Розуму – державницьким мужам!
 

Новорічні роздуми

Пахне кухня смачно,
Скоро вже свята.
А мені щось лячно,
Бо ж іде війна.

Принесуть в землянку
Бутерброди, чай
І "тушонки" банку,
Їж і запивай.

Хтось візьме гітару,
Забринить струна.
Всі згадають маму,
Защемить душа.

Буде в України перемога

. . . Зашкарубле листя вітер обертає, 
Старого року вік підходить до кінця. 
Та я сьогодні вірю-знаю, 
Що буде в України перемога ця. 

Татари, московити, москалі – 
Віки топтались по моїй землі. 
І хтиво над Вкраїною знущались, 
Та дякувати Богу - ми не дались. 

Ми пута скинули і розв'язали руки 
Під України пісню - гімну звуки. 
Зродили сили, з волею знайшлися, 
Коли бідою-горем перейшлися. 

Нова людина виросла в борні, 
Шліфована російською брехнею. 
Моїй країні жити,далі йти, 
Лиш не з Росією, не з нею. 

На пам’ять сатиричному журналу «Перець», випуск якого припинився рік тому

* * *

За кроком крок – все вище, вище, вище
Допитливість підносить малюка
Драбиною на дідове горище,
Де ніби ареал комірника:
Старі одежини, садовий інвентар,
Скелети поіржавлених відерець.
Тут луснув би від щастя антиквар!
А у кутку лежить пожовклий «Перець»…

Українка, що першою з жінок удостоїлась прижиттєвої виставки у Луврі — Соня Делоне

У нашій країні її ім'я не надто відоме, от у Європі та Штатах її роботи можна знайти у найкращих галереях. При чому всюди наголошують на її українському походженні.

Соня народилась в Одесі, та після смерті батьків семирічну дівчинку забрали родичі з Петербурга. Своє справжнє мистецьке життя розпочала в Парижі, куди вона переїхала на навчання, а от творчий прорив — у декреті. Шиючи ковдру для новонародженого сина, молода художниця використала різнокольорові клаптики тканин. І тут прийшло осяяння: до дизайну одягу можна також додати трохи авангарду. Так Соня починає шити дивакуваті сукні з тканинним колажем.

Емігрантка (оповідання зі збірки «Україна в мені. Ukraine within me»)

Вона ніколи не бувала в інших країнах. Закордонний паспорт при нагоді зробила, але його гербові аркуші досі не мали жодної відмітки про виїзд — бодай до Польщі. А вона так мріяла про подорожі в далекі краї… Не хотіла, як батьки — усе життя на одному місці, на одній вулиці, під одним небом.

Поезія Вікторії Гранецької

Вона народилась земною жінкою,
Яка мріяла прожити тисячі паперових життів –
Отримати довічне у вигляді ста літ самотності,
Щоб здійнятися в небо як Ремедіос
І пролетіти над гніздом зозулі
У пошуках втраченого часу…
Зустріти живого Фауста з Мефістофелем,
Піти на побачення з Воландом,
Стати якомусь майстрові Маргаритою,
Зазнати страждань молодого Вертера,
Загубитись над прірвою в житі,
А знайтися на ярмарку марнославства,
Де придбати трохи гордості й упереджень
І отримати на решту нестерпну легкість буття –
Писати листи незнайомці від імені Андре Моруа,
Навчитися воювати як Жанна д`Арк,
Співати як давньогрецька Сирена,
Танцювати як балерина Тайах,
Одягатись як Скарлетт О`Хара,
Роздягатися як Лоліта,
Кохати як Офелія,
А кохатися як Кармен…
Познайомитись із маленьким принцом,
Щоб зірвати його троянду,
Зізнатися Євгенію Онєгіну,
Що з дитинства його ненавиділа.
Оживити Ромео з Джульєттою,
Виграти війну з саламандрами,
Згрішити щиро – як ті, що співають у терні,
Прийти на сповідь до Жан-Жака Руссо
І померти як останній із могікан,
Щоб воскреснути лісовою піснею.

Уривок з роману Вікторії Гранецької «Щасливий»

…Батько не простив мені Україну. Він подбав, щоб мене кинули до кордону Нагірного Карабаху — аби я побачив і зрозумів життя. Так він сказав. Я не скаржився і не просився, не шукав відступних шляхів, бо вірив — повернуся додому, якщо того забажає Аллах. Щодня я згадував свою дружину. Вона не знала, де я насправді, та й навіщо було її зайве хвилювати? От думав, відслужу і приїду до неї справжнім чоловіком — таким, як мій батько. Він досі для мене — ідеал. Зі своєї війни батько повернувся замисленим і мовчазним, та швидко прийшов до тями, глянувши на злидні, в яких опинилася родина. Пішов у бізнес, відкрив мережу автосалонів, незабаром ми переїхали до нового просторого помешкання.

Об'єднати вміст