Мистецький веб-портал

 

Олег Майборода: Життя дається один раз. І витрачати час на сум не раціонально

Українські видавництва ніби змагаються: хто видасть найкращу абетку. Є книги великі й маленькі, є звичайні й тематичні. І всі вони яскраві, привабливі, цікаві. І практично всі – віршовані. Цікаво, скільки тих абеток, створених нашими письменниками, існує в Україні? Сто? Двісті?

Абетка Олега Майбороди, що вийшла друком у видавництві «Талант» наприкінці 2017 року, вирізняється тим, що вона написана прозою. Прочитала її – і в мене одразу виникли питання до автора. Тим більше, що давно спостерігаю за його творчими досягненнями свого земляка (Олег родом із Камʼянського (колишній Дніпродзержинськ), прим. авт).

Отже, починаємо розпитувати...

– Олеже, скільки всього книжок у твоєму творчому доробку?

Юрій Прокопенко. Про мову

БЕЗМОВНІСТЬ

Ми нею майже не розмовляли,
Нам ніби було усе зрозуміло,
Днів мовчазних пролетіло чимало,
Мова сховала оксамитові крила.
Кожен сприймав це як належне,
Згодом домислював щось своє,
Безмовність стала новим безмежжям, 
Ми ще не знали, до чого це призведе. 
Ми ще не бачили, ми не відчували,
Скільки в мовчанні багато скорботи,
Солодке на смак підступності жало,
Не запитало: «Навіщо ти? Хто ти?»
Заздрістю щеплене та злорадством,
Мову – тавровану моветоном,
Мовчання впіймало тенетами рабства,
Підрізало крила, оділо в прокльони.
Навіяло нам, що безмовність – коштовна,
Навіщо літати? Смакуємо муки!
І вже зовсім поруч могилка безкровна,
І звідти не чути ні слова, ні звуку.

Віталій Леус: «Серцю не накажеш»

Щойно у популярному чернігівському видавництві Валерія Лозового та Олега Єрмоленка побачила світ посмертна книга прози знаного українського письменника, публіциста, журналіста та краєзнавця, головного редактора всеукраїнської газети для дітей «Ліхтарик» із Чернігова, лауреата багатьох міжнародних і всеукраїнських нагород Віталія Миколайовича Леуса «Серцю не накажеш».

Як відомо, талановитий автор резонансних книжок відійшов у вічність наприкінці 2017 року. І дуже тепло, чуйно та зворушливо вшанували його пам’ять у наших чернігівських бібліотеках імені Володимира Короленка та Михайла Коцюбинського, в літературно-меморіальному музеї-заповіднику М. М. Коцюбинського, а також – у редакції його улюбленої обласної газети «Деснянська правда», де Віталій Леус був постійним автором проникливих оповідань, новел, бувальщин, журналістських та краєзнавчих матеріалів; а газету він постійно читав протягом усього свого подвижницького життя.

Лауреати премії імені Веніаміна Блаженного 2018

За поданням президента Міжнародної літературно-мистецької Академії України Сергія Дзюби, лауреатами Міжнародної літературної премії імені Веніаміна Блаженного в Білорусі стали письменники з України – Станіслав Маринчик (м. Ічня Чернігівської обл.) та Віталій Леус  (м. Чернігів; Віталія Миколайовича відзначено посмертно). Нагороджено й відомого науковця, доктора культурології, подвижника і популяризатора української літератури в світі Олексія Давидова. Їх відзначено за книги та публікації останніх років і значний особистий внесок у сучасну словесність.

Михайло Трайста продовжує Україну в Румунії

Наталя Куліш

— Пане Михайле, читала Ваше інтерв’ю для української газети, яке записане два роки тому. Там Ви говорили про культурні україно-румунські зв’язки, про історію української літератури на теренах нинішньої Румунії і колишньої України (Буковина). Оскільки нині в Україні світ побачила вже друга Ваша книжка «Незнайомка у фіалковій сукні» (Київ, 2018 р., видавництво «Друге дихання», (перша – «Конокрадська честь», Львів), то будемо говорити тепер про Вашу творчість. Як Вам ведеться в Румунії – українсько-румунському письменнику і журналісту на професійній стежці? Тобто чи вільно творити українцю, який живе в Румунії ?

Ми

То були ми... 
У просте сімейне щастя 
перефарбували свободу, 
змінили координати
найкращих у світі речей, 
і голос схибнутої  радіоли
викрав смугастий записничок... 
То одна спільна секунда
збила з пантелику 
київський час 
і чорні дні здохли
в інтервалах нормальної 
кардіограми... 

Московська блекота від українського професора

Не знаю як швидко блекота виводиться із людського організму, але, схоже, що блекота ідеологічна, та ще коли напомпована метрополією в колоніальні голови, лишається там надовго, якщо не назавжди. 
… Ось професор Михайло Наєнко друкує в «Літературній Україні» свою хай і еклектичну, але все ж на позір патріотичну статтю про московську блекоту, аналізуючи російсько-імперські мотиви в поезії Тараса Шевченка. Звісно, не може пройти мимо шевченківських епітетів «московська грязь», «московська отрута», « московські ребра», що їх скородили списами українські козаки. Але притьма пояснює, наче виправдовуючись перед незримим московським таки цензором: «Все це не присвійні прикметники, а ідеологічні епітети з російсько- імперською символікою, за якою, що дуже важливо, (! – В.Ч) , ніяк не стоїть характеристика народу Росії: для поета цей народ у такому ж пригніченому стані, що й народи інших національностей імперії: молдовани, фіни, кавказці та ін». 

Мізерна пенсія – незагойна рана на маминому серці, або як пенсійна реформа обійшла радянських колгоспників

Моя мама отримує пенсійні виплати з 1988 року. Коли тато допоміг їй зібрати необхідні документи для оформлення пенсійних виплат (він був, за сільськими мірками, «грамотний», бо працював учителем; а мама майже все життя полола буряки в колгоспі), то сказав: «У тебе, мати, 43 року трудового стажу».

Повоєнні дитячі колгоспні трудодні, сезонні роботи на цукрозаводі та заготзерні, колгоспні поля і різні роботи, статус дитини війни – учасниці війни, згодом – статус удови учасника бойових дій, нагородженого орденом. Пенсія попервах видавалася достатньою.

Потім, після бурхливих змін у 90-х, безгрошів’я та розпаду всього, що можна було розвалити, бо не можна було «прихватизувати», − мамина пенсія стала мінімальною. Але рятував город, курочка/коза, біля яких вона звично та невтомно поралася.

«Бедлам» у «Х.Л.А.М.і»: Алла Миколаєнко презентувала нову поетичну збірку

27 березня в мистецькому клюбі «Х.Л.А.М.» («Художники. Літератори. Артисти. Музиканти») відбулася презентація третьої книжки молодої української письменниці Алли Миколаєнко – «Бедлам». Як зазначив модератор вечора Артем Галкін: «Бедлам у«Х.Л.А.М.і», вони самі обрали одне одного». Зала переповнена, початок із приглушеним світлом…

«Бедлам» – це не бардак і зовсім не те, що ми звикли розуміти під цим словом. Бедлам – це психлікарня, божевільня. Це реальна історична установа – відома лікарня для психічно хворих, що існувала протягом кількох століть у Лондоні. Бедлам – це зоопарк, де можна купити квиток, і порозглядати «істот», тобто пацієнтів, замкнених у клітках. Бедлам – це збірка поезії для тих, хто так і не вирішив, хто він у своєму «Бедламі». Або для тих, хто шукає виходу із нього.

Об'єднати вміст