Нас дурять всі – й за те болить мені…
Хизуємось козацьким ми корінням
та за свободу постояти вмінням –
чому ж постійно ходимо в ярмі ?
Здається, вже тримаємо в руках
омріяну, жадану перемогу –
та йти всі починаємо не в ногу,
бредемо манівцями… Де ж той шлях ?
Богів було багато – нині суд
один вершить: чи додалося віри ?
Й чому живучі серед нас вампіри,
що кров братів-сестер постійно п’ють ?
Притому смокче не лише москаль
(хоч добре він приклав до цього руку !) -
свій ссе також і сіє тим розпуку
в умах, що мислять, в душах – скрізь печаль.
Закине хтось – до чого ці думки ?
Навіщо сиплеш сіль на свіжі рани ?!
…Чи довго ще терпіти світ омани ?
А чи вже може ми - не козаки ?
Переродилися (цвіт нищили свідомі !),
розвіялися, стержень геть ослаб…
“Гомосовєтікус” – по формі вільний раб,
ось хто панує нині в нашім домі…
…Вже старкуватий в руки брати кріс,
та словом можу ще когось збудити –
тож закликаю всіх по правді жити
Світ здригався тривожно, чорнів,
Душі всім розтинало журбою.
Провели в путь останню синів,
Що живими не вийшли із бою.Сум закляк у очах матерів,
Біль пронизував тіло, мов лезо...
Танк підбитий свічею згорів,
Капав сік, наче сльози, з берези.Що ж ви, нелюди, сієте скрізь
Смерть зловісну над втомленим світом?
Вдів скорботних не бачите сліз,
І дитинство гірке у сиріток.
Над містом Щастя похитнувся день,
високе небо затягло габою.
Та ніч сказала: «Він іще прийде…»
Хоч хлопець зранку не вернувся з бою.Тепер лежав далеко від Карпат,
лежав далеко від Полісся й Степу…
Чув сильний біль. Але больніш стократ (пекучішу)
олжу московську: підлу і нестерпну.В ногах його поріс гіркий полин,
а в головах – волошка синьоока.
Спинився в небі журавлиний клин,
і смерть спинилась поряд – за півкроку.Так він лежав, лишивши всіх і все… –
аж день новий зайнявся білим маком.
З дівочих зваб, з намріяних пісень
прийшла до нього русокоса мавка.Вона здолала нетрі лісові,
стрімкі вершини і глибокі звори.
Сльоза гаряча бризнула з-під вій
і впала на лице його суворе.І сталось диво. Враз козак устав.
І в бій пішов на найманців околи.
Священна воля і священна мста
тепер уже не спиниться ніколи.
Микола ТКАЧ
Вірш присвячений добровольцеві, старшині Максимові Ридзаничу, 1977 р.н., який загинув 20 березня 2015 у районі аеропорту Донецька, під час бойового зіткнення в районі спостережного поста біля села Опитне Ясинуватського району Донецької області, потрапивши в засідку російських диверсантів і прикриваючи своїх побратимів. Залишилася дружина та троє дітей, двоє синів 12 і 9 років та 10-річна донька.
Більше див. https://uk.wikipedia.org/wiki/Ридзанич_Максим_Володимирович
Прощай, мій братику! Я впевнений – побачу,
Як тільки Він на те свою погоду дасть…
Прощай, браточку! І за всі земні невдачі,
За те, що ти зробив, – Господь воздасть!
. . . Зашкарубле листя вітер обертає,
Старого року вік підходить до кінця.
Та я сьогодні вірю-знаю,
Що буде в України перемога ця.Татари, московити, москалі –
Віки топтались по моїй землі.
І хтиво над Вкраїною знущались,
Та дякувати Богу - ми не дались.Ми пута скинули і розв'язали руки
Під України пісню - гімну звуки.
Зродили сили, з волею знайшлися,
Коли бідою-горем перейшлися.Нова людина виросла в борні,
Шліфована російською брехнею.
Моїй країні жити,далі йти,
Лиш не з Росією, не з нею.
Відгримів Майдан. Відлетіла
Сотня душ у Небесний Вирій.
А за ними – свіжі могили
множить далі війна нещира.На Донбасі – кров і руїни,
плачуть діти, бідують мами.
А в столиці – круті машини
із донецькими номерами.Хтось на пенсію «розкошує»,
а в «еліти» свої забави:
той «хатинку» собі будує,
той дітей за кордон відправив,хтось із Ради творить ристалище,
хтось вже банк тут новий відкрив.
В когось думка і досі витає ще
в сподіваннях на «русскій мір» -
Борисові Гуменюку
Повертаються вірші з війни
Тих поетів, котрі — у боях.
Вірш отворять не всує вони,
Україну свою боронять.У холодних снігах, бліндажах,
Коли обстрілу стишиться шквал,
Потребує ще сонця душа —
Віднайде заповітні слова.Хоч у віршах тих — правда із правд
І деталі окопні страшні,
Пише їх поетичний мій брат,
Підставляючи серце війні.
«Тарас Шевченко і минуле, сьогоднішнє та майбутнє України нерозривно пов”язані.
Пропоную читачам вірші, які передають мої думки про славного Кобзаря, про час і нас у ньому та події, які у серцях та думках кожного українця…» (Олег Вістовський)
ТАРАСОВА ЛЮБОВ
Не дрімає свічка у маєтку пана,
Щось малює знову олівцем Тарас.
Не почує скоро: “cлава!” чи “осанна!” –
Вчора у тринадцять він ягнята пас.Ночі Петербурга і степи казахські,
Поеми, картини й вічний “Заповіт”,
Все в житті йшло поруч: заслання солдатське
І без України так багато літ!Подорож остання на Чернечу гору,
За плечима – повний мужності “Кобзар”.
Додавав не раз він мудрості народу,
Крізь віки безцінний від поета дар!Вслухайтеся, люди! Бо вам лихо буде!
Ділять Україну вкотре знов і знов.
Не спіть, не дрімайте! І на герць ставайте…
Порятує Неньку Тараса любов!
Березень 2012 р.
На колінах стою перед світлом твойого лиця.
Вистигає у небі гаряча сльозина зорі.
І немає початку і бути не може кінця
Цій печалі моїй, цій страшній нежіночій журі.
На колінах стою.
Ще надворі не вичахла ніч.
Ще в старому садку не прокинулось перше пташа.
Ще босоніж ворожить в холодній сорочці лляній
Перед місяцем повним моя задубіла душа.Зараз тишу торкнуть у будильнику стрілки старі.
Але є ще хвилина.
Іще не скрипіли ключі.
Ще заплаче росою калина у нашім дворі.
Крапелина холодна стече по твооєму плечі.
...Повертайся живим.
***
Другій річниці Майдану-2013 присвячується:
Це – мій Майдан. Нізащо і нікому
Не передам в оренду, напрокат.
З-за барикад попру навислу втому.
А сам уже – ні поступу назад.
Ковтнув його. А він – застряг, як кістка,
У горлі. Вкоренився на роки.
Аби-таки ідеї активіста
Не звести на порожні балачки.
Хоч не водій, проте вподобав шини,
Дорожні знаки в образі щитів.
Бо захотів очищення та зміни
В країні під орудою скотів.
Цього не можна пафосно забути,
Якщо шануєш волю і Хреста.
Коли повстав, то ймення «майданутий»
Неси на кожен хутір і в міста.