Слово – зброя!

Нічний експрес

Під стук коліс останній із вагонів
Через хвилину зник в далеку ніч
Лиш пес, що залишився на пероні,
Дрижав серед засніжених узбіч.

Завила, розійшлася хуртовина,
До скрипу загойдала ліхтаря.
Подеколи тривожна грюканина
Доносилася глухо іздаля.

Нічний експрес свого пришвидшив ходу,
Рознесла провідниця теплий чай,
І почались вагонні переходи,
Як в потягах буває зазвичай.

В купе на верхнім ярусі солдатик
Обличчям повернувся в бік стіни,
Спить, просто укриваючись бушлатом,
Невимушена звичка із війни.

На нижнім їде з хлопчиком матуся -
Непосидючим щирим пустуном.
«Подайте все, до чого дотягнуся», -
То до дверей, то лізе у вікно.

Ти... ідеш, хоч уже воював...

Ти... ідеш, хоч уже воював,
У свої дев'ятнадцять неповних,
У одній з нещасливих держав,
Де приносили війни із зовні.
Ти... ідеш, хоч здоров'я не те,
Хоч тебе в військомати не кличуть,
Та, для тебе, усе це - пусте,
Захищати природньо і звично.
Зупиняти тебе вже дарма,
Друзі гинуть, ти рвешся до бою.
Мотивації проти... нема.
Ангел поряд хай буде з тобою. 

© Патара Бачіа

«Чистішими ставали ратиці...»

Чистішими ставали ратиці
Під час мандрівки в мілині.
За них чіплялись каракатиці
(Побути хочуть на коні).
А сам скакун без роду-племені
Летить виснажно в мілину,
Скидає сідла та рве ремені –
Ковток свободи на кону.
І відлітають крапель китиці
По прибережній площині,
Не зупиняючись на критиці,
Пересікають потайні
Заначки камерної музики,
Дрібнички видив осяйних.

Галина Фесюк: «Білі голуби у синьому небі»

Сьогодні, 13 березня о 13.00 год. на міському цвинтарі у м.Дубляни буде освячено пам'ятник Герою Небесної Сотні Анатолію Жаловазі.
Два роки тому, на похороні Героя я побачила голуби, які літали над труною серед зими і тому написала такого вірша.

Білі голуби у синьому небі

Голуби над тілом Героя -
Мов душі Небесної Сотні,
Немов зі сну прокинулись двоє,
Але без тіла - самотні.

В небо злетіла їх мрія,
Тих, хто тримався за нитку дощів..
Йшов на барикади і вірив
Життя - не торбинка з віршів.

«Бандерівець натягує бандану...»

1480552_955439254491335_2979792060215518087_nБандерівець натягує бандану
До половини шийного хребця
І, відчуваючи затуленість лиця,
Навшпиньки проринає крізь тумани
У фаталізм епічний, полум’яний.
Бандерівцю нема чого втрачати
У зграї недолугих ідіом,
Де непоборна постать, як фантом.
І купи зафіксованих ум’ятин 
Показують, як точно записати
Проекції досягнень усебічних:
У когось-то сердець навиривав,
Вчинив без ліку культових розправ.

«Нас дурять всі – й за те болить мені…»

Нас дурять всі – й за те болить мені…
Хизуємось козацьким ми корінням
та за свободу постояти вмінням –
чому ж постійно ходимо в ярмі ?
Здається, вже тримаємо в руках
омріяну, жадану перемогу –
та йти всі починаємо не в ногу,
бредемо манівцями… Де ж той шлях ?
Богів було багато – нині суд
один вершить: чи додалося віри ?
Й чому живучі серед нас вампіри,
що кров братів-сестер постійно п’ють ? 
Притому смокче не лише москаль
(хоч добре він приклав до цього руку !) -
свій ссе також і сіє тим розпуку
в умах, що мислять, в душах – скрізь печаль.
Закине хтось – до чого ці думки ?
Навіщо сиплеш сіль на свіжі рани ?!
…Чи довго ще терпіти світ омани ?
А чи вже може ми - не козаки ?
Переродилися (цвіт нищили свідомі !),
розвіялися, стержень геть ослаб…
“Гомосовєтікус” – по формі вільний раб,
ось хто панує нині в нашім домі…
…Вже старкуватий в руки брати кріс,
та словом можу ще когось збудити –
тож закликаю всіх по правді жити

За Вас ніхто іще не відповів…

12745605_852470678197619_895422834041757180_nЗа Вас ніхто іще не відповів…
Небесна Сотне!
Чи так бути має?
В родинах Ваших плач не затихає,
І стогін серця в нас не відболів.

За Вас ніхто іще не відповів,
І не поніс належне покарання.
Ці невимовно-болісні страждання
Проймають нас на холоді вітрів.

Чорні хмари війни

(до подій на Сході України)

Світ здригався тривожно, чорнів,
Душі всім розтинало журбою.
Провели в путь останню синів,
Що живими не вийшли із бою.

Сум закляк у очах матерів,
Біль пронизував тіло, мов лезо...
Танк підбитий свічею згорів,
Капав сік, наче сльози, з берези.

Що ж ви, нелюди, сієте скрізь 
Смерть зловісну над втомленим світом?
Вдів скорботних не бачите сліз,
І дитинство гірке у сиріток.

Балада про вояка

Над містом Щастя похитнувся день,
високе небо затягло габою.
Та ніч сказала: «Він іще прийде…»
Хоч хлопець зранку не вернувся з бою.

Тепер лежав далеко від Карпат,
лежав далеко від Полісся й Степу…
Чув сильний біль. Але больніш стократ (пекучішу)
олжу московську: підлу і нестерпну.

В ногах його поріс гіркий полин,
а в головах – волошка синьоока.
Спинився в небі журавлиний клин,
і смерть спинилась поряд – за півкроку.

Так він лежав, лишивши всіх і все… –
аж день новий зайнявся білим маком.
З дівочих зваб, з намріяних пісень
прийшла до нього русокоса мавка.

Вона здолала нетрі лісові,
стрімкі вершини і глибокі звори.
Сльоза гаряча бризнула з-під вій
і впала на лице його суворе.

І сталось диво. Враз козак устав.
І в бій пішов на найманців околи.
Священна воля і священна мста
тепер уже не спиниться ніколи.

Микола ТКАЧ

Небо плаче…

12463961_1647927535461317_843059082_n

Вірш присвячений добровольцеві, старшині Максимові Ридзаничу, 1977 р.н., який загинув 20 березня 2015 у районі аеропорту Донецька, під час бойового зіткнення в районі спостережного поста біля села Опитне Ясинуватського району Донецької області, потрапивши в засідку російських диверсантів і прикриваючи своїх побратимів. Залишилася дружина та троє дітей, двоє синів 12 і 9 років та 10-річна донька.

Більше див. https://uk.wikipedia.org/wiki/Ридзанич_Максим_Володимирович

Прощай, мій братику! Я впевнений – побачу, 
Як тільки Він на те свою погоду дасть…
Прощай, браточку! І за всі земні невдачі, 
За те, що ти зробив, – Господь воздасть!
Об'єднати вміст