Жінка-УКРАЇНКА

* * *

Ця жінка з волоссям чіпким, як сухе огудиння.
Розтрощують кроки хисткий напівсон передмість.
Роздерті підошви. Розбите шпичасте каміння.
Розмита дорога. Запізно отримана вість.

Ця жінка з обличчям вузьким, мов нагострене лезво
Чи сонця мазок на полотнищі тьмавім стіни.
Хоч вже шарудять падолисти жовтаві, а все ж бо
Відлунком закляклим ледь жевріє подих весни.

Ця жінка в долонях тримала півщастя, півсвіту.
І те поміж пальців зійшло в мовчазну каламуть.
У закутку протяг виводить плачливу сюїту.
У затінку мойри життєпис мінливий прядуть.

Ця жінка... А що в ній від мене? Лиш попіл, лиш покрив.
А решта – полуда, позлітка, слизька мішура.
Чому ж ти так ловиш в очах її вистиглий подив?
У віршах моїх чом її журавлина жура?

Можливо, це перебільшення, але поезії Дмитра Мельниченка мені нагадують поетичну збірку  Івана Франка «Зів’яле листя» — одну з найчарівніших перлин української інтимної лірики. «Се тaкі легкі, ніжні вірші, з тaкою широкою гaмою чувствa і розуміння душі людської, що, читaючи їх, не знaєш, кому оддaти перевaгу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохaння і нaстроїв» — писав про «Зів’яле листя» інший відомий його сучасник Михайло Коцюбинський. Згадка про останнього не випадкова, адже Дмитро працює вченим секретарем Чернігівського літературно-меморіального музеї-заповідника М.Коцюбинського, а відтак знає і кохається у творчості обох класиків.

Ми народилися жінками.
І сутність наша – це любов,
що сонцесяйно над віками
горить основою основ.
З віків прадавніх і донині
бажали жити у добрі
жінки – тендітні берегині,
кохані, сестри, матері…
Тепло, що з наших душ зіллється,
розтопить все – і гнів, і лід!..
І як усе це нам вдається
впродовж десятків тисяч літ?!..
Цю загадку не відгадати
володарям-чоловікам!
Заради Жінки йшли на страту,
давали волю кулакам,
світи їй кидали під ноги,
зірки, що сяяли з небес, –
аби розвіяти тривоги
і у житті відчути сенс,
аби воскреснути в коханні,
у невимовних почуттях!
І... грошики свої останні
пускали по семи вітрах.
...А ми – жартуємо крізь сльози,
від щастя плачемо, дурні,
поезію здобути з прози
в буденній прагнемо борні…
За це й життя не гріх віддати –
за цю малесеньку сльозу,
жіночу усмішку незлу,
бо в них вона – дружина й мати.

Історична  поема  епохи  Великої  Французької  революції
Створена  Сергієм Сокольником в  співавторстві  з  поетесою  Богданою  Пілецькою

ВСТУП
Глянь-  падіння  зірок
Із  небес  в  придорожню  канаву...
Що  могло-  не  збулось...
А  неначе  ж відбутись  могло...
Всім  відведено  строк-
Цей  світів  таємничий  орнамент.
Б"ються  Демон  і  Бог
За  терновий  вінець  на  чоло.

***
Та  відомо  усім:  не  завжди
Чого  хочемо-  нам  того  треба.
Бо  лиш  крок  -  від  землі  і  до  неба,
Як  від  щастя  лиш  крок  -  до  біди...

Сьогодні день народження в мого онука Родіона – завдяки його появі на світ я стала бабусею (вже 26 років тому!). Я щаслива, бо маю ще й двох внучок – Катрусю й Алінку, а ще похресника-онучка Богданчика.

Найбільше моє бажання, щоб вони – щасливі, здорові, реалізовані – жили в багатій, цивілізованій, сильній Україні.

Їм, а також усім онукам і бабусям на світі дарую цей вірш:

БАБУСЯ

Відколи стала я бабуся,
то так бабусею і звуся.
Мене онуки так зовуть –
у тім моя родинна суть.

Я для онуків – не Світлана,
не Свєта (Боже борони!),
бо «Свєт» багато, а вони
бабусю мають незрівнянну!

Не визнаю такої моди
по імені бабусю звать.
Бабуся – то вершина роду,
а для онуків – благодать.

Бабуся… Це не значить старість!
Це вміст любові і тепла.
Згадайте, що й у вас була,
онукам дарувала радість,
любила вас і берегла
бабуся…

Світлана Макаревська