Жінка-УКРАЇНКА

Розсипала Україна
Намисто по світу.
Погубились намистинки,
Мов малії діти.

Пішла би сама шукати
По світах незнаних,
Та на кого ж лише хату
Й діточок коханих?

Вмилась чистою росою,
Вклонилась низенько,
Склала руки у молитві
До серця близенько:

Якою є моя Україна? Це моя батьківщина – місця, де зростала, де полюбила, де народила своїх дітей, де німіють могили рідних людей. Це мої батьки і молитва про їх здоров’я та довгі роки життя. Це мої діти – сини-соколи, моя надія і опора у житті. Це мої друзі, яких з роками стає менше, але вони надійні, як криця. Це мої учні, які кличуть мене поза очі „мама”. Це люди, яких зустрічаю дорогою на роботу вже 22 роки. Це мої вишивки, без яких не існую, не дихаю. Це клаптик землі, яку обробляю і запах якої часом сниться. Це мої здобутки і втрати – які б не були, але вони мої. Це розповідь без пафосних слів, але це про мою Україну.

Земле моя! Україно моя! Викупана росами і материнкою, викохана мальвами, зірницями привітними зігріта, кублами лелечими коронована і споришами, мов килимами дорогоцінними встелена! Музики весільні на вулицях твоїх, лепет дитячий у колисках твоїх лозових, пісня тиха в оселях твоїх... Ріками-берегами лебединими, вербами довгокосими, як хустиною-молодичкою обв'язана, ровами-ярами з пролісками першими та первоцвітами життя своє хрестиком дрібненьким на рушникові споночі вишиваєш.

Я належу до того покоління, у котрих з дитинства виховували любов до рідної землі, до України. Чи не тому до цього часу відчуваю гордість за свій край, за рідну мову, за свою країну? Особливо тонко відчуваю зв'язок з природою, бо виросла серед густих лісів, спокійних озер, чистих річок і співу пташок. Коли сумно і на душі неспокій маю свій рецепт порятунку. Кидаю все і їду з міста, закованого в асфальт, туди, де тишу порушують хіба що щебет пташок, дзюрчання річки та подих вітру. Роззуваюся. Стою босоніж на соковитій траві. Йду по воді. П’ю повітря, наповнене пахощами трав.

Скільки на світі горя й негараздів! Скільки християн загинуло дочасно... А це тому, що люди були для влади чужоземної, байдужої – пусте місце. Ніщо. Бажали нові можновладці викорінити волелюбний дух український, спотворити єство наше національне, щоб не опиралися ми, стали істотами безсловесними.

І стояли ми – люди із золотими серцями, душами щирими – справжніми нащадками безстрашних лицарів-козаків на роздоріжжі. Плоть від плоті їхньої, самі голодні спати лягали, а для убогих, безпритульних крихти від себе відривали.

Та ніяка влада, ніякі її вказівки та директиви не могли збити нас зі шляху правди і добра.