Теплі промені ранкового сонця зазирнули у відчинене вікно й ніжно залоскотали сонне личко Миколки. Та хлопчик не квапився розплющувати очі. Цієї ночі йому наснився цілий хор янголів із білосніжними крилами і надзвичайно мелодійними голосами. Коли вони співали, на небі розсіювалися хмари і все довкола освітлювалося чарівним сяйвом. Але найцікавіше те, що хором янголів диригував сам Микола. Це було щось неймовірне! Всі мелодії здавалися йому такими рідними, наче мальовнича природа села Шершні, серед якої він зростав.
З цією письменницею я мріяла познайомитись давно. Двадцять перший книжковий форум став і для неї і для мене першим, тому побачились ми саме у вересневому Львові. Вже тоді я знала, що розповім читачам про цю особливу жінку, але коли зимовий Чернігів подарував ще одну зустріч ( 13 грудня Світлана Талан провела автограф-сесію в книжковому магазині Клубу Сімейного Дозвілля), збагнула, що час.
Якщо окреслити життя людини кількома реченнями, то інформація про Світлану Талан буде виглядати так.
Світлана Олегівна народилась в сім’ї сільських вчителів. До речі, в перший клас пішла на Чернігівщині в Новгород-сіверському районі.
Закінчила восьмирічну школу в селі Перемога Глухівського району Сумської області, продовжила навчання у Баницькій середній школі. У 1983 році закінчила Глухівський педагогічний інститут. З п’ятнадцяти років почала працювати позаштатним кореспондентом районної газети. Багато років віддала роботі з дітьми. Працювала вихователем у дитсадку, потім – учителем початкових класів. Зараз мешкає у м. Сєвєродонецьк Луганської області.
Дмитро Хоркін – харизматична і цікава особистість. Про цього молодого, талановитого чоловіка багато чого можна розповісти, бо в творчому, професійному житті досягнуто ним немало. Але сьогодні наша розмова про інше, про те, як багато може зробити людина, коли має бажання й любов до країни в якій народилась і живе.
- Дмитре, Вас знають і поважають як талановитого ведучого багатьох улюблених програм українського радіо, але віднедавна Ви ще й активно ведете волонтерську роботу. З чого все розпочалось?
- Усе розпочалось з Євромайдану, коли я разом зі своєю колегою Тетяною Литвиновою домомагали людям на Майдані під час сильних морозів, а потім (після перемоги Революції
Гідності), з початком агресії Росії в Криму, а згодом і на Донбасі, - ми започаткували прямоефірні спецпроекти на Національму радіо України.
Це були ефіри, де ми порушували надважливі теми, робили прямі включення із зони АТО, підтримували бійців. Потім нас, як ведучих не лише радіопрограм, а й концертів, запрошували вести різноманітні заходи на підтримку Української Армії. Нині ми не тільки ведемо, а й повністю організовуємо концерти і в Києві, і у прифронтовій зоні АТО.
Історично склалося так, що Новий рік у нас відзначається двічі: 1 січня за новим, григоріанським календарем, і через два тижні – за старим, юліанським стилем. 14 січня – день пам’яті св. Василія Великого, архієпископа Кессарії Каппадокійської, який народився близько 330 року у родині багатих благочестивих батьків. Все свідоме життя він проповідував вчення Ісуса Христа і користувався великою повагою серед віруючих. Українці шанують чесноти святого і увічнили його ім’я в щедрівці такими словами: «А що другий празник – святого Василія! Радуйся, ой радуйся, земле, син Божий народився!».
(за О. - Ю. Федьковичем)
Скільки років новорічній Маланці, яку святкують 13 січня? Мабуть, стільки ж, як і Щедрому Вечору напередодні старого Нового року. Проте ця народна забава не завжди проходила так, як сьогодні. Оригінальний сюжет з давньоукраїнської міфології і генетичний зв’язок фольклорної Маланки з світоглядом слов’ян - язичників буковинський класик Осип - Юрій Федькович розкриває у своїй розвідці «Ти, місяцю, ти, Королю, красна Маланка є з тобою. Тридцять дві пісні Маланочні і Русальні руського народу. Во честь і славу Єму зібрав Ю. Федьковиич». І це – найповніший опис цього поетичного шедевру, на жаль, мало кому відомого.
Його останні слова були якимись стишеними і тремтячими, здалося, він навіть не вимовив їх, а передав своїм пронизливим і зажуреним поглядом: «Така твоя доля, Тарасе…» Від тих слів Шевченко прокинувся, намагаючись збагнути чи уві сні те діється, чи наяву. Таки ж бо уві сні…
Підвівся, глянув у запітнілу шибку: над Новопетрівським фортом ще тільки сіріло.
Швидше. В нори, в кущі, в мишоловки. Сховати-
сь. Адже ті, в камуфляжах, не будуть чекати.
Вони просто потрощать вам голови. Власне
це не дуже болить. Біль спалахує й гасне.
Смертоносна петля обів`ється круг шиї,
закрутився у сіті густої трави.
Зуби, пазурі, страх — виривайся, живи,
або смерті чекай, як нічого не вмієш.
Маяковський писав, якщо зорі спалахують, значить це комусь потрібно. Хотілося б думати, що цей закон універсальний. Отже, якщо на літературному небосхилі з’являються твори, значить вони кому-небудь потрібні. Принаймні автор на це розраховує. Напевно, у кожного письменника є кілька читачів із кола його друзів, котрим він довіряє і для котрих пише. Вони уособлюють собою того колективного дещо метафізичного читача, який власне і легітимізує твір.
Польський письменник і режисер Тадеуш Конвицький, якого називають «польський національний скарб», помер у четвер на 89 році життя.
Конвицький вважається одним з найвідоміших сучасних польських письменників. Він народився у Литві у 1926 році. Під час війни навчався у підпільній гімназії, воював у партизанському загоні. У своїх творах він постійно повертався до теми війни та окупації.
Конвицький залишив багату творчу спадщину, він автор понад 20 романів, серед яких: «З обложеного міста», «Дірка в небі», «Хроніка любовних пригод», «Бохінь», «Сучасний сонник», «Вознесіння» і «Ніщо або нічого».