Жінка-УКРАЇНКА

У 2013 році в Торонто вийшла універсальна книга про український театр Канади «Заграва», авторами якої є Валерій Гайдабура та Йосип Терлецький – керівник Українського драматичного театру «Заграва», завдяки якому я отримала неоцінений скарб – знання про театральне мистецтво в еміграції. Вірніше зрозуміла, що Бог створив українця для світу тільки тому, що з його душі завжди виростають яскраві думки. І саме так очевидно думає найкращий цвіт, ті, хто своїм акторським талантом засвідчують українськість далеко за межами рідної України.

Поліграфічно-видавничий дім «Твердиня» (м. Луцьк) повинен процвітати й надалі, випускаючи в світ такі книги, як «Великий Луг над Дніпром. Казки і легенди» дніпропетровської дитячої письменниці Еліни Заржицької. Книга видана  із високою майстерністю поліграфії, яка підкреслила самобутні, живі, барвисті малюнки художників-студентів Дніпропетровського театрально-художнього коледжу (керівники: Лана Королевська, Діана Самарська). Підкупає зі смаком продумана композиція оформлення титулів до розділів Аліси Осіпової.

Так стверджує в одному з віршів своєї книги поезій "Зорепад серця" (Дніпропетровськ, "Пороги", 2005) молода січеславська поетка Наталя Федько.

В поетичній книзі читач прагне перш за все знайти тремтливе й беззахисне, а, значить, і правдиве до щему авторське «я».

1.Ігор Павлюк: Відкритий лист до Світлани Костюк

Світлана Костюк. Листи без конвертів: поезія [текст]/ С. С. Костюк ; худ. оформл. А. О. Костюка. – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2013. – 112 с.

Ця перша паморозь осіння,
Цей витвір болю й самоти...
І я, в надії на спасіння,
Пишу до Вічності листи...

 (Світлана Костюк. Із циклу «Окрайці думок»)

Суспільна, патріотична лірика найзатребуваніша тоді, коли те саме суспільство колективно думає над одною проблемою або ж має спільного ворога. Не таємниця, що в мирний час читачеві ближчою є філософська чи інтимна лірика, проте, звісно, не можемо проводити якихось універсалій.

Уже минула зима запам’яталася не тільки тим, що багато хто по-новому осмислив для себе слова Шевченка і аж тепер відкрив для себе його слова – а, може, не читали «Кобзаря», а просто почали молитися – бо неспокійно. Бо дотепер мир – то була норма, а тепер – сподівання. І звідкись взявся, хоча, можливо, і  визрів, поділ на «свій»/«чужий» і тепер уже кожному є що втрачати, і  кожен свідомо чи ні зайняв якусь позицію: хтось – на барикади, хтось – у лави «інтернет-вояк», хтось не сприйняв і не прийняв цього суспільного конфлікту і так само справедливо чекає, коли нарешті переможе здоровий глузд, а комусь гострим по свіжому весь цей час були телевізійні новини, адже там – син, брат, чоловік, а з екрану лиш кров і крики, а то болить, і страшно. Переділилися.