(«Літопис самовидців: Дев'ять місяців українського спротиву» (2014)
Тетяни і Сергій Дзюби. Остання кочівля любові : поезії / казахською та російською мовами – перекладачі Ауезхан Кодар, Володимир Ільїн. – Алмати (Казахстан): Золотий вік; Україна, Букрек, 2014. – 176 с.
«Ваші вірші, дорогий Сергію, мені дуже сподобалися. Вони напрочуд органічні, неначе зіткані з самого буття, ніжного, я б сказав, буття. У них – культ любові й повага до часу, до кожної миті.
А у Вашої дружини Тетяни вірші – суворіші, хоч теж надзвичайно цікаві! Це – цілющий бальзам на мої рани!!!
Радий, що на цій величезній планеті ми зустрілись, і що Ви виявилися такими небайдужими Людьми. Хай бере Вас Господь!»
(З мого листа до Сергія Дзюби, 20 травня 2014 р.)
Свого часу, у зв’язку зі спробою включити твір до шкільної програми, скандальної слави зазнала стара казка на новий лад «Червона шапочка» українського письменника-сатирика Євгена Дударя.
Полеміка у ЗМІ виявила неготовність українського суспільства до іронічного самоусвідомлення. Прихильники таланту Євгена Дударя говорили про те, що нація, яка уміє не лише плакати, а й іронізувати над своєї долею та історією – духовно здорова нація. Противники наполягали на тому, що юне покоління варто виховувати насамперед на позитивних прикладах. Треті твердили, що формування ідеалістично-позитивного світогляду стає причиною багатьох трагедій та неспроможності молоді гідно ствердитися у сучасному прагматичному світі тощо.
Дзвінка Матіяш. День Сніговика. – Брустурів: Дискурсус, 2014. – 228 с.
Не чекайте від цього твору фантастики, бо фантастики у ньому немає. Все, що видається фантастичним, насправді – метафори, символи, асоціативні ряди та алюзії.
Сприймати цю книгу важко. Щоб читати її, потрібно або мати дуже великий життєвий досвід, або вірити письменнику, не намагаючись підловити його на невідповідностях чи обмані. Логіка у цій книзі магічна, а не реалістична, якою ми звикли користуватися у повсякденному житті.
Перша спроба прочитати роман С. Процюка «Десятий рядок» видалася невдалою: спіткнулася на не характерних для української прози алюзіях до давньогрецької міфології. Проте, оскільки сама принагідно наголошую студентам про необхідність вписувати Україну у європростір на всіх рівнях, спробувала читати вдруге.
Легким читання не назву, бо автор намагається дослідити у свій спосіб тяжку і болючу тему формування архетипу сучасного українця. Цій проблемі присвячено багато творів, зокрема і роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», де письменниця шукає шляхи відродження «Пилипа з конопель» у часи так званої незалежності. Степан Процюк іде в інший бік, показує етапи формування комплексу меншовартості українця, процес «маління» духу українця, перетворення колишнього сильного і стійкого борця за Україну на розпливчатий і туманний «десятий рядок».
Маяковський писав, якщо зорі спалахують, значить це комусь потрібно. Хотілося б думати, що цей закон універсальний. Отже, якщо на літературному небосхилі з’являються твори, значить вони кому-небудь потрібні. Принаймні автор на це розраховує. Напевно, у кожного письменника є кілька читачів із кола його друзів, котрим він довіряє і для котрих пише. Вони уособлюють собою того колективного дещо метафізичного читача, який власне і легітимізує твір.
Валентина Михайленко. Крик перелітного птаха. — Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2014 – 72 с.
Відгук чи рецензію на книжку поетеси, де домінує інтимна лірика, на мою думку, повинна писати жінка. Вони, жінки, вразливіші до кохання, їхні емоції більш оголені. А якщо в котроїсь жіночки з’явиться ще й почуття заздрощі до авторки книжки, то вважайте цю книгу вдалою, а то й талановитою. Сподіваюся, що рецензентки напишуть щось переконливіше і про збірку Валентини Михайленко.
«Медитації» – так називається нова збірка віршів відомої білоруської поетеси з Прилук Лілії Бондаревич (Черненко). Появу своєї десятої книжки авторка прокоментувала так: «Повітря, яким дихає жінка, – особливе, бо саме в її серці народжується все: Чумацький шлях, діти й річки, пісні та сльози. Жінка – завжди пташка, зірка і квітка. Акторка й чаклунка. Інопланетянка та мадонна. Вона – кокетство й жертовність, любов і відчай, таємниця та всепрощення. Тому в моїх віршах господарюють жасмин і ластівки, капелюшки й люстерка, докори та сонети… У жінки є коханий. І діти. Наші діти… Взагалі, життя жінки в ХХI віці, в такий непростий час – це своєрідний подвиг. І кожну з нас можна назвати великою, адже тільки жінка може жити з таким щирим милосердям та почуттям обов’язку, з такою відповідальністю за інших! Вона чистить і прибирає свою маленьку планету щодня; вона – постійно у справах, проблемах і тривогах…
Марина Рибалко. Подорож туди, де сніг. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2013. – 272 с.
Що буде, якщо мріяти про казки? Якщо мріяти від усього серця, можна у казку потрапити. Тільки чи сподобається тобі та мандрівка в інший світ і та казка? А ось щодо цього ніхто не дасть ніяких гарантій.
Подорож «Туди, де сніг» – це насамперед подорож до самого себе. Це подорож кожного з героїв цієї фентезійної історії.
Музичну збірку “Світло моєї душі” подарував поціновувачам пісенної творчості, виконаних гарними голосами, в оздобі красивої музики та змісту, веб-портал “Жінка-українка”. Погодьтеся, коли заходить мова про сучасні пісні, що їх крутять у радіо- і телепросторі, у більшості випадків це не те, чим можна розрадити душу. І річ не в тім, що на теренах нашої благодатної землі бракує талановитих авторів чи виконавців. Швидше навпаки. Проте, керуючись не зрозумілими для більшості, проте завченими, як “Отче наш”, законами шоу-бізнесу, нам нав’язують “продукт”, що “падає на вуха”, не обтяжений занадто складним словесним змістом, та й виконують його безголосі хлопчики-дівчатка чи особи невизначеної статі.
(за віршами Іванни Стеф’юк)
З творчістю Іванни Стеф’юк я знайома багато років (хоча час, як відомо, відносний). І впродовж цих років я переконалася у тому, що кожна нова поезія чи оповідання не залишають мене байдужою. Цей автор не приїсться і не набридне. А це все тому, що коли читаєш вірші, зовсім не потрібно слідкувати за римою, логікою чи змістом. За всіма цими літературними категоріями не дивишся тому, що авторка сама створює образ, інколи – предметний, до якого, здавалося б, можна доторкнутися, а частіше духовний – відчуття, які закодовано поміж слів, вони постають у картинці, яка ще довго зберігається у пам’яті.
Читаючи вірші Іванни, інколи розумію, що падаю у прірву, просто довіряюся рядочкам, а вони шаленим вихором мене підхоплюють і несуть за собою. І це падіння не є чимось поганим, навпаки − воно дарує відчуття польоту, і часто завершується приземленням у м’які пір’їни.
Олександр Зубченко. Перемагаючи долю. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2014. – 560 с.
«Перемагаючи долю» – перша частина пригодницької трилогії. Дія відбувається у 17-му столітті, коли українські землі ділили між собою польські пани і татарсько-турецькі загарбники. Це час пробудження країни перед Визвольною війною Богдана Хмельницького, та й сам майбутній великий гетьман невдовзі з'являється на сторінках твору. Але головний герой не Хмель, а двоє братів, розлучених татарами.