Жінка-УКРАЇНКА

Свого часу, у зв’язку зі спробою включити твір до шкільної програми, скандальної слави зазнала стара казка на новий лад «Червона шапочка»  українського письменника-сатирика Євгена Дударя.

Полеміка у ЗМІ виявила неготовність українського суспільства до іронічного самоусвідомлення. Прихильники таланту Євгена Дударя говорили про те, що нація, яка уміє не лише плакати, а й іронізувати над своєї долею та історією – духовно здорова нація. Противники наполягали на тому, що юне покоління варто виховувати насамперед на позитивних прикладах. Треті твердили, що формування ідеалістично-позитивного світогляду стає причиною багатьох трагедій та неспроможності молоді гідно ствердитися у сучасному прагматичному світі тощо.

Перша спроба прочитати роман С. Процюка «Десятий рядок» видалася невдалою: спіткнулася на не характерних для української прози алюзіях до давньогрецької міфології. Проте, оскільки сама принагідно наголошую студентам про необхідність вписувати Україну у європростір на всіх рівнях, спробувала читати вдруге.

Легким читання не назву, бо автор намагається дослідити у свій спосіб тяжку і болючу тему формування архетипу сучасного українця. Цій проблемі присвячено багато творів, зокрема і роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», де письменниця шукає шляхи відродження «Пилипа з конопель» у часи так званої незалежності. Степан Процюк іде в інший бік, показує етапи формування комплексу меншовартості українця, процес «маління» духу українця, перетворення колишнього сильного і стійкого борця за Україну на розпливчатий і туманний «десятий рядок».

Валентина Михайленко. Крик перелітного птаха. — Чернігів: Видавець Лозовий В.М., 2014 – 72 с.

Відгук чи рецензію на книжку поетеси, де домінує інтимна лірика, на мою думку, повинна писати жінка. Вони, жінки, вразливіші до кохання, їхні емоції більш оголені. А якщо в котроїсь жіночки з’явиться ще й почуття заздрощі до авторки книжки, то вважайте цю книгу вдалою, а то й талановитою. Сподіваюся, що рецензентки напишуть щось переконливіше і про збірку Валентини Михайленко.

Марина Рибалко. Подорож туди, де сніг. – Л.: Видавництво Старого Лева, 2013. – 272 с.

Що буде, якщо мріяти про казки? Якщо мріяти від усього серця, можна у казку потрапити. Тільки чи сподобається тобі та мандрівка в інший світ і та казка? А ось щодо цього ніхто не дасть ніяких гарантій.

Подорож «Туди, де сніг» – це насамперед подорож до самого себе. Це подорож кожного з героїв цієї фентезійної історії.

(за віршами Іванни Стеф’юк)

З творчістю Іванни Стеф’юк я знайома  багато років (хоча час, як відомо, відносний). І впродовж цих років я переконалася у тому, що кожна нова поезія чи оповідання не залишають мене байдужою. Цей автор не приїсться і не набридне. А це все тому, що коли читаєш вірші, зовсім не потрібно слідкувати за римою, логікою чи змістом. За всіма цими літературними категоріями не дивишся тому, що авторка сама створює образ, інколи – предметний, до якого, здавалося б,  можна доторкнутися, а частіше духовний – відчуття, які закодовано поміж слів, вони постають у картинці, яка ще довго зберігається у пам’яті.

Читаючи вірші Іванни, інколи  розумію, що падаю у прірву, просто довіряюся рядочкам, а вони шаленим вихором мене підхоплюють і несуть за собою. І це падіння не є чимось поганим, навпаки − воно дарує відчуття польоту, і часто завершується приземленням у м’які пір’їни.