Петро Сорока. Симфонія Петриківського лісу. – Львів: Апріорі, 2015. - 312 с.

Жанром цієї книжки, як визначив письменник із Тернополя, є лірична трилогія, в анотації зазначено, що її головний герой — «пейзаж, що владарює безроздільно», а в листі до мене автор написав, що це «книга мого життя». Отже йдеться про унікальну книжку як для сучасної української літератури. 

Її не можна «ковтнути» одним духом, як, скажімо, детектив і фентезі, чи навіть жіночий роман. Тому читав не поспішаючи, подовгу насолоджуючись рядками: «На широкій галявині білі голівки кульбаби піднялися над зеленою рістнею трави і зблизька нагадують праведників в ореолах німбів. Побожно пролітають над ними бджоли й джмелі, в повітрі звучить тиха і лагідна мелодія»; «Без сонця цей озерний пейзаж огортається в присмуток: трави видаються мерхлими, дерева осамотілими і чахлими, ніби глибоко-осіннєвими, заполошеними, а побіліла просторінь неба — такою спримиренною, неначе саме в цій глушині, в цій застояній воді лісових застумів, виночовує туга і виброджує засмута»; «Перед смерком пішов маркий, сірявий дощ і мені добре працювалося в лагідному шурхоті теплих крапель. Моя книжка росте, як листя на дереві, як трава у лузі — природно і легко».

Саме таке враження складається після перегляду кількох серій нового польського серіалу «Дівчата зі Львова», що вийшов на екрани у вересні на TVP1. Автори стрічки називають її трагічною комедією, яка «без прикрас та спотворень показує дійсність польського та українського суспільств».

Проте з перших кадрів бачимо невідповідності, принаймні в українській дійсності. Починаючи від зовнішнього вигляду вулиць і героїв (вбраних на польський манер) і закінчуючи характером і національною харизмою.

В усі тривожні і проблемні часи душа людська шукає тиху гавань від злих житейських бур і заметілей, в якій можна було б відігрітися, відчути себе захищеною. Шукає Істину, з якою в життя прийшли б мудрість і головний смисл. Сьогодні, мабуть, лише Православна Віра може захистити, відповісти на багато питань й дасть сили жити з усмішкою, не зважаючи на щоденні біди.

Душа українська живе нині в синдромі листопаду, в депресії, у втомі від війни і трагічних смертей («Господі, море Твоє таке безкрайнє, а човен мій такий утлий!»). Що є добро, а що є зло? Чому ми раптово опинилися в океанах ненависті і зла? Може тому, що не чуємо Бога, не намагаємось жити за Його заповідями? Чи можна перемогти війну і зло Любов’ю?.. Якою ціною платимо на цій грішній землі за неправду і ворожнечу до інших? Що ми знаємо про Ісуса Христа, а – що Ісус знає про нас?..

Рецензія Володимира Сапона на книгу:

Оксана Гарачковська. ХХ століття в українській поезії крізь призму сміху. — Київ: Альфа-М, 2015, — 560 с.

Ця монографія привернула до себе увагу передовсім неординарністю висвітлення проблеми. А ще тим, що вперше в нашій науковій літературі системно осмислено жанрові-стильові модифікації сатири і гумору на численних прикладах творчості наших поетів-сміхотворців, зокрема Олександра Олеся, Остапа Вишні, Володимира Сосюри, Василя Симоненка, Дмитра Павличка, Івана Драча, Павла Глазового. Серед них є імена й земляків-чернігівців: Миколи Вороного, Володимира Самійленка, Василя Еллана-Блакитного, Ігоря Качуровського, Миколи Холодного.

Степан Процюк. Руйнування ляльки. – К.:Ярославів Вал, 2010. – 280 с.

Степан Процюк – автор, котрий практично в кожному творі намагається дослідити у свій спосіб тяжку і болючу тему формування/деформації архетипу сучасного українця. Не є винятком і текст «Руйнування ляльки», на прикладі якого спробуємо віднайти уявлення Свого – уявлення про національний imagе (образ) − в інтерпретації Степана Процюка.

***

Імагологічний аналіз як галузь літературознавчої компаративістики, де досліджуються «літературні образи (іміджі) інших країн та іноземців, що створюються в певній національній чи регіональній свідомості й відбиваються в літературі», визначився і набув поширення у другій половині ХХ ст. Образи Свого й Чужого, що є предметом дослідження в цій галузі, належать до найдавніших архетипних уявлень, «а їх опозиція є однією із засадничих у структурі людської свідомості від часу її появи…» [4, с. 91]