В усі тривожні і проблемні часи душа людська шукає тиху гавань від злих житейських бур і заметілей, в якій можна було б відігрітися, відчути себе захищеною. Шукає Істину, з якою в життя прийшли б мудрість і головний смисл. Сьогодні, мабуть, лише Православна Віра може захистити, відповісти на багато питань й дасть сили жити з усмішкою, не зважаючи на щоденні біди.

Душа українська живе нині в синдромі листопаду, в депресії, у втомі від війни і трагічних смертей («Господі, море Твоє таке безкрайнє, а човен мій такий утлий!»). Що є добро, а що є зло? Чому ми раптово опинилися в океанах ненависті і зла? Може тому, що не чуємо Бога, не намагаємось жити за Його заповідями? Чи можна перемогти війну і зло Любов’ю?.. Якою ціною платимо на цій грішній землі за неправду і ворожнечу до інших? Що ми знаємо про Ісуса Христа, а – що Ісус знає про нас?..

Рецензія Володимира Сапона на книгу:

Оксана Гарачковська. ХХ століття в українській поезії крізь призму сміху. — Київ: Альфа-М, 2015, — 560 с.

Ця монографія привернула до себе увагу передовсім неординарністю висвітлення проблеми. А ще тим, що вперше в нашій науковій літературі системно осмислено жанрові-стильові модифікації сатири і гумору на численних прикладах творчості наших поетів-сміхотворців, зокрема Олександра Олеся, Остапа Вишні, Володимира Сосюри, Василя Симоненка, Дмитра Павличка, Івана Драча, Павла Глазового. Серед них є імена й земляків-чернігівців: Миколи Вороного, Володимира Самійленка, Василя Еллана-Блакитного, Ігоря Качуровського, Миколи Холодного.

Степан Процюк. Руйнування ляльки. – К.:Ярославів Вал, 2010. – 280 с.

Степан Процюк – автор, котрий практично в кожному творі намагається дослідити у свій спосіб тяжку і болючу тему формування/деформації архетипу сучасного українця. Не є винятком і текст «Руйнування ляльки», на прикладі якого спробуємо віднайти уявлення Свого – уявлення про національний imagе (образ) − в інтерпретації Степана Процюка.

***

Імагологічний аналіз як галузь літературознавчої компаративістики, де досліджуються «літературні образи (іміджі) інших країн та іноземців, що створюються в певній національній чи регіональній свідомості й відбиваються в літературі», визначився і набув поширення у другій половині ХХ ст. Образи Свого й Чужого, що є предметом дослідження в цій галузі, належать до найдавніших архетипних уявлень, «а їх опозиція є однією із засадничих у структурі людської свідомості від часу її появи…» [4, с. 91]

Відгук  на книгу  Тетяни  Іванчук  «Там, де небо землю обняло», Київ, 2015 р.,  (135 стор.)

«Я виношую в серці слова, як  дитину виношує мати»  -  ці  рядки  з вірша  Тетяни Іванчук містять два  найважливіші  слова, що характеризують і творчість, і особистість поетеси. Поезія Тетянина  щедра на кольори, настрої, тонкі  відчуття – вона « малює» свої вірші, як картини, влучними, яскравими, живими  словами. І основні з них, як на мене, це,  власне, «слово»  і «мати». Вірніше, «мати» - на першому місці. Бо те саме   «слово»  вона  народжує, як мати  дитину, а тоді відриває від свого серця і відпускає у світ широкий,  до людей.

На днях в івано-франківському видавництві «Симфонія форте» побачила світ третя збірка поетеси Наталії Данилюк «Океан, що навиворіт». До неї увійшла поезія, об'єднана чотирма циклами.
 

«Тут поєднались велич і любов» (з передмови)

Що таке людська Душа? Це світ, ні, мікросвіт, оаза, пустеля, а чи гідний прихисток, мушля, у яку можна сховатися разом зі своїми думками, мріями і переживаннями від всіх і всього… А коли Вона – океан, або… океан навиворіт?..