Жінка-УКРАЇНКА

Недавно запитав я у свого давнього приятеля, стовідсоткового бабія-серцеїда: цікаво, що жінки думають про нас, чоловіків? На що тертий по чужих постелях ловелас з притаманним йому сарказмом уїдливо кинув: «Та хіба жінки вміють думати… Жінки вміють тільки любити». З почутого, виходить, – мій приятель не сприймає серйозно жінок. Я спробував заперечити, позаяк тільки вчора прочитав книжку «Танок самотнього метелика» Наталії Куліш, у якій сучасна авторка через своїх героїнь твердить протилежне на предмет того, що жінки вміють тільки любити. Жінки у приватних між собою розмовах на сторінках творів Н. Куліш так уміло передають внутрішній світ нинішнього чоловіка, куди там. У самісіньке піднебіння заглядають до своїх ріднесеньких, бачать їх наскрізь од п’ят до маківки. Письменниця у своїх оповіданнях навдивовижу влучно передає ставлення жінок до чоловіків, що вельми рідко нині зустрінеш у загалі сучукрліту.

Тетяна і Сергій Дзюби. «Вірші 60-ма мовами світу» у 4-х томах. – Канада, Торонто: Новий Світ, 2015.

Знічев’я блукаючи якось каналами нашої телевізії, «боковим зором» начебто встиг помітити я одне зі звичайних і звичних нині «шоу-про все», в якому двоє велемудрих нікчем розпатякували «про королів і про капусту». І хоча слухав краєм вуха буквально кілька секунд, але один меседж з того патякання врізався в пам'ять надовго, примусивши визнати існування проблеми, як такої, а отже, може, й підсвідомо шукати шляхів її подолання. Звучало це приблизно так: «Українець, Україна, українські історія, культура, література визначально нецікаві світові…» І хоча можна було би відповісти собі і тому мудрагелеві, що принаймні щодо історії це – зовсім не так, бо деякі ближні навіть крадуть її, наміряючи на себе, проте, озираючись у Всесвіт, бачу, що багато в чому (наприклад, стосовно літератури) ті двоє «однакових з лиця» таки мають рацію.

Марина Павленко

Книжка Наталії Дев’ятко «Легенда про юну Весну» має всі необхідні риси для приваблення юного читача. Гарно зверстана Аллою Марковською, красиво проілюстрована Юлією Даніленко, ошатно видана й компактна.

Інтригує і жанр (судячи з усього, це повість-фентезі), і – сюжет: діти втекли з табору літнього відпочинку, щоб зустріти схід сонця на морі. Визначення віку дітей як такого, «коли вже закохуєшся, та ще не знаєш смаку підлості», – дає нам підстави гадати, що це, імовірно, клас четвертий-шостий. А також – настроює читача на «лав-сторі»: два хлопчики, дві дівчинки, які всі є давніми друзями, плюс новачок серед них, він же і – «чужак» – дорослий табірний вожатий Валентин. Оскільки очі у того Валентина то «блакитні, як вечорове море, такі ж глибокі й безжалісні», то – «сіро-блакитні і зовсім не бездонні», – читачеві обіцяють щонайменше те, що коли не обидві, то одна з дівчат неодмінно в нього закохається (масова закоханість школярок у молодого вчителя – явище традиційне). Дівчата й справді поводяться, як закохані: Христина – то ніяковіє, то підлещується, Анжела – бігає й вигукує, що вона птах тощо.

Впродовж усього життя в серці кожної людини живе любов до рідної домівки, до отчої землі, на якій вона народилася і зростала: хутірця, села, селища чи міста… Ця любов живить людську душу, додає їй сили у хвилини важких випробувань, бо духовне коріння, яким людина від народження поєднується зі своєю вітчизною, зі своєю землею, є найміцнішим, найжиттєдайнішим. Ця любов, немов невидима пуповина, назавжди пов’язує нас з рідними місцями. А творчих людей вона ще й надихає, даруючи неповторні миті духовного окрилення, сумних і радісних одкровень та прозрінь. 

Декотрі поети починали свій творчий шлях віршами для дітей, помилково вважаючи, що для малих читачів писати простіше. Це тому, що вони не могли розпізнавати значення слів «простіше» і «спрощено».

Інна Ковальчук – авторка трьох збірок поезій для дорослих, які стали помітними серед любителів іпоціновувачів поезії. Нині вона написала збірку віршів для дітей, добре усвідомлюючи відповідальність і як поетеса, і як мати. Цю книжечку можна назвати циклом поезій, оскільки усі вони перейняті однією настроєністю – любов’ю до природи, зокрема до веселої зимової пори. Авторка уміє на позитивних емоціях передати у слові по-дитячому радісне замилування білосніжною красою зимових краєвидів, «коли білий день крізь білі вії сонно дивиться на світ». Разом із нею переживаєш за долю тих зайченят, які ніяк не дочекаються своєї мами додому.