Жінка-УКРАЇНКА

Професійне журі з представників України, Канади та США нещодавно підвело підсумки нового, престижного міжнародного українсько-канадського літературного конкурсу «Чеканне слово Бабеля», присвяченого 125-річчю з дня народження видатного письменника Ісаака Бабеля, котрий жив в Україні у ХХ столітті. Цікавий конкурс проводився в жанрах короткого оповідання та новели, неперевершеним майстром яких був Бабель.

Організатори конкурсу – популярний часопис «Порт-Фоліо» (Канада, м. Монреаль, головний редактор – відомий український письменник Михайло Блехман), а також інші канадські й українські видання і Посольство України в Канаді.

У номінації «Новела» переміг Арсеній Троян (Україна), автор цікавого твору «Небо падає». А лауреатами стали Анна Агніч (США), що надіслала талановиту новелу «Дров’яна піч», та письменник і журналіст із Чернігова, заступник головного редактора обласної газети «Деснянська правда» Сергій Дзюба – його печально-іронічна бувальщина на військову тематику «Дивний Левко» теж набрала значну кількість балів.

Микола Славинський, відомий український журналіст і письменник, секретар НСПУ, голова творчого об’єднання пригодників та фантастів,  віднедавна взяв на себе нелегку ношу – очолив видавництво Національної спілки письменників України "Український письменник", життєздатність якого через певні обставини доводиться відроджувати з нуля.

– Пане Миколо, що спонукало Вас до цього рішення?

– Пропозиція голови НСПУ Михайла Сидоржевського. До розмови з ним наводив лад у своєму садку,  навіть і на думку не спадало, що незабаром із колегами  прибиратиму – в буквальному значенні цього слова – захаращене макулатурою  приміщення видавництва. Сталося це після того, як  восьмого квітня нинішнього року ухвалою правління Спілки мене затвердили на посаду директора. Та знаєте, в житті все якось так ведеться – мріяв про філологію, але, на щастя (сьогодні  в цьому певен), склалося так, що закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка й відтоді все життя – в журналістиці. Думав повернутися після навчання на рідну Кіровоградщину, та вже після другого курсу мене запросили працювати в київську газету „Молода гвардія”, і я назавжди залишився у столиці...

Поміж святими лісами кобзарськими шляхами несли до людей правду та величну історію українського народу кобзарі.Оці незрячі гомери завжди відкривали очі зрячим людям.Осліплені в полонах та битвах козаки йшли перед козацьким військом з кобзами, піднімаючи людей на боротьбу. Ця прадавня традиція праукраїнців жива і сьогодні. На початку минулого століття Олександр Корнієвський, у містечку Мена на Чернігівщині, створив новий музичний інструмент — хроматичну концертну бандуру. Він взяв за основу кобзу Терентія Пархоменка (якого на тридцять дев'ятому році життя у 1911-му жандарми прибили) і добавив поміж струнами півтонові приструнки. Значно збільшив кількість струн, придумав і поставив на струнах демфер-перемикачі. Так сто років тому в Україні з'явився новий інструмент. За свої винаходи, майстерну гру на бандурі та крамольний інструмент він понад двадцять п'ять років загартовувався по сибірських таборах-лісах. 

Можна з упевненістю сказати, що травень – один із найулюбленіших місяців українців. Окрім того, що душа ладна співати, щодня милуючись зеленими деревами та різнобарвними квітами, так ще й стільки пам’ятних та святкових днів! От і Університет «Україна» не зрадив добрій традиції та провів своє, спільне для всеукраїнської спільноти «УУ-шників», свято – гала-концерт ХІІІ Фестивалю студентської творчості «Університетське літо – 2016». Та ще й з незнаним досі розмахом – у самому серці Києва!

21 травня 2016 року довкола сцени літньої естради «Мушля» у Маріїнському парку (вул. Грушевького, 5) було не проштовхнутися: безліч усміхнених людей різного віку з задоволенням проводили тут свій вихідний день. А завдяки тому, що своєрідним дрес-кодом заходу стало вбрання з елементами національної вишивки чи символіки, було відчуття, ніби всі присутні – члени однієї великої української університетської родини.

Чи не кожа дівчина мріє одягнути весільну сукню. Один раз у житті. Попри те, що у день весілля кожна наречена – найпрекрасніша, утім повторювати цей досвід знову ніхто не хоче. Бо ж стаючи на весільний рушник, пара прагне прожити разом усе життя. Втім, молоді дружини Хмельницького, котрі упродовж минулого року відгуляли весілля зі своїми коханими, залишаючись у щасливому шлюбі, отримали нагоду знову відчути себе нареченими. А ще – артистками, а ще – учасницями конкурсу... І отут я не впевнена, чи варто вживати лише словосполучення «конкурсу краси»?