Жінка-УКРАЇНКА

Днями відкритий урок української мови провела вчителька третього класу Носівського навчально-виховного комплексу № 3 Наталія Руденко. Її першими помічниками стали самі ж третьокласники.

Це було незвичне заняття, де йшлося про багатство і красу української мови. Зі сцени шкільного актового залу того дня лунали приказки, загадки, вірші, пісні і навіть,  розігрувалися вистави та танці. 

Поспілкуватися з учнями педагог запросила письменницю Тетяну Череп-Пероганич та художницю Оксану Грек. Вони презентували дітям свою творчість та розповіли, про те, що рідна мова значить особисто для кожної з них.

Вишукане поєднання поезії і фортепіанної музики наживо створило камерну мистецьку атмосферу в одній із віталень Будинку вчителя в центрі Києва.

Для шанувальників творчості Лариси Петрової листопад несподівано наповнився теплом і затишком. Серед «осінніх днів оранжевих відтінків» звучали вірші Лариси Петрової в авторському виконанні та у виконанні Леоніда Нечипорука і Наталії Кудряшової. Вірші-роздуми, вірші-зізнання, вірші-відчуття, вірші-драми, вірші-«не схололі почуття»…

У цьому невеличкому місті я оселилася недавно, тому майже нікого ще тут не знаю. Відомо мені тільки те, що в затишному будиночку, наприкінці вулиці, мешкає сім’я чарівників, а про них розповіла мені моя кішечка Найда. Ви, мабуть, подивуєтеся звідки ж я знаю кошачу мову? Справа в тому, що усі казкарі розуміють мову звірів, птахів, рослин, дерев, комах та плазунів. Уміють чути, про що говорять гори, ріки, вітри, тумани, сонце та зорі. Здогадалися? Так-так, я - Казкарка. Тому вмощуйтесь зручніше та слухайте, що вам розкажу.

Якось прийшла моя кицюня з прогулянки, всілася на канапі й почала неквапливо розповідати де була й кого бачила. Усі знають, що кішки гуляють, як самі собі знають, коли хочуть і де хочуть. Отож моїми дальніми сусідами, з розповіді кицьки, виявилися тихі та мирні люди з несподівано-дивними іменами: дядечко Сон, тітонька Дрімота, бабуся Позіхота та двійко хлопчиків-близнюків Сонько й Дрімко. Казка моя сьогодні про них.

Тетяна Винник — громадський діяч, письменниця, журналіст, перекладач. Людина, яка приділяє багато уваги розвитку культури і суспільства не тільки сіючи добро і світло в своїх книжках, але й ініціюючи благодійні акції. Але про все більш детально в інтерв’ю з Тетяною спеціально для сайту ngo.zp.ua.

– На Запорізькій книжковій толоці ви презентували книжку «Прокинусь живою». Звідки така назва?

– Ця книжка була пророчою. Мені тільки нещодавно батьки сказали, що після моєї аварії лікарі говорили: аби з подібними травмами людину привезли місяців п’ять тому, то не врятували б. Війна навчила лікувати, адже у лікарні Мечнікова (Дніпропетровськ), де я лежала місяць, лікарі останні два роки борються за життя бійців. Бути живою, «прокинутись живою» – означає не втратити людської подоби. У цій книжці багато цитат зі Святого Письма, віршів про смерть і життя, про любов як чи не єдину форму буття, що сповнює це життя сенсом. Про виклик, який життя кидає смерті. Є переклади з англійської, болгарської та російської.

8 листопада, напередодні Дня української писемності та мови, члени «Літературного форуму» та шанувальники українського поетичного слова зібралися в затишній і завжди гостинній бібліотеці сімейного читання імені Садріддіна Айні, аби поспілкуватися, поділитися новими творчими здобутками, обговорити хвилюючі усіх проблеми в суспільному житті, зокрема, мовне питання.

Модерувала зустріч голова правління Літфоруму Тетяна Іванчук, яка розпочала його словами Василя Захарченка, про те, що рідна мова дається народові Богом, а чужа – людьми, її приносять на вістрі ворожих списів. 

Думки виступаючих дещо різнилися щодо української мови, але всі були спільні в тому, що саме українці повинні  бути господарями на своїй землі, щоб нас поважали як націю, як мудрий і мужній народ.