Лежить старенький сивий тато
На дерев’янім ліжку у сльозах.
Уже не сила в вікна виглядати
Дітей і внуків із сусіднього села.Життя минуло у тяжкій роботі,
Але до внуків й правнуків дожив.
Було усе: і радість, і турботи,
А він сім’ю понад усе любив.

Я та, що тримає світ
у стерплих тремких долонях,
що губить щоденний крок
між гуку і суєти,
життям - навмання убрід
і аж до зими на скронях,
вплітає лелійність мрій
у інші живі світи.
Той, хто любить кашу їсти,
Проживе аж років двісті;
Буде сильним, мов солдат,
І народить сто малят!
ТАРІЛКА
Любить жартувать Людмилка:
– Ой, не вічна ця тарілка!
А колись на всій Землі
Не було їх взагалі.
Що ж робили дітки й мами?
Їли ніжками й хвостами…
* * *
Стоїть бабуся – гривні у руці,
міркує: що собі на них купити,
на ці, останні… Пусто в гаманці,
а треба ще до пенсії дожити.Вона віднесла ковдру на Майдан,
зігрітися – для хлопців, бо морози.
Ще спромоглася на бинти для ран
і на молитви, мовлені крізь сльози.Скільки могла, на армію дала,
і ще б давала, та сказились ціни.
А в серці стільки болю і тепла,
тривоги і жалю за Україну.«Ну, што – шипить їй дамочка в лице, –
в Європу захотєлось? Ідіоти!
Нє нравілся вам Яник – мол, подлєц?
А с нинєшнім откінєшь, бабка, боти!»
НАДІЇ
Є доленосні імена,
і тут нема питань:
вона – Надія, і вона
не зрадить сподівань.Таких звичайних сподівань
про щастя на землі,
тих, за яких стояв Майдан,
під кулі хлопці йшли.Вона не зрадить віру в тих,
хто справжній патріот,
і тих, хто у бою поліг
за правду, за народ.Вона не дасть себе зламать,
я сподіваюсь щиро!
Їй допоможе все здолать
любов, надія й віра.Тримайся, Надю! Ти – боєць,
тендітна героїня.
Шлемо тобі тепло сердець –
з тобою Україна!
В малих оченятах втопилося небо, здається,
У кожну шпаринку заліз би, аби відшукати
Того', хто так глибого мешкає в серці -
Ну де ж ти, мій Татку?Чому не заходиш до хати, чи ж я був нечемний?
Я більше не буду - візьми лиш мене знов на ручки!...
В дитячих очах - мов якесь неземне одкровення,
Мов Божа присутність...
Осінні квіти
Той час тягнувся якось довго,
Бо вже й ромашки встигли відцвісти,
По їх пелюстках відступало літо,
І осені виднілися сліди.В садах потроху розпускались хризантеми:
Рожеві, білі, жовто-золоті –
І душу сповнили пусті надії,
Що ми зустрінемось у ті чарівні дні.Гвоздики голови ще не хилили,
Та осінь розгулялась не на жарт,
З тобою ми побачитись хотіли,
Але почався зразу фінішем наш старт.Зірвав пелюстки буйний свіжий вітер
Із зачісок тих панночок троянд,
І покружляв їх, наче ненароком,
І кинув вниз, чекаючи команд.
Лелеки приносять згорілі листи,
Лелеча над згарищем пошта…
Пожди мене, сонце, у снах підожди –
Світанком зустрінеш кого ж ти:
Примули розтріпані десь на скарбах,
Чи може розлущений камінь?
Чечню, Дагестан, Крим, Карабах,
І Київ на лоні поранень.
Розпечена болем у небі душа
Складає листа обгоріло…
Лелеки летять. День розкуто лежав
На просторі сліз. Прострілили.
28.о3.-о8.о4.2о14
1
Ніч падала на мене темно-синя,
І голубою
в захід ледь рожевий
ввіходила.
І зорі виринали раптово
в несподіваних площинах.
... Я впала в ніч.
І ми із нею разом
барахтались між зорями ясними,
які то промовляли, то співали,
то нас питали,
хто ми і навіщо.