Жінка-УКРАЇНКА

Вісімнадцять років тому я написав матеріал про цікаву дванадцялітню дівчинку – Наталю Богулю, юну цілительку з Нової Подусівки, яка творить справжні дива – не одному стражденному допомогла!

І почалися дива…

Тоді найбільше мене вразили відгуки людей, з адресами та телефонами, медичними діагнозами до і після лікування. Ось хоча б такий: «Після травми у мене були поганий сон, головний біль, задишка… Особливо я потерпала від різкої зміни погоди! Однак, після цілющих сеансів Наталочки, моє здоров’я нарешті покращилося: сон поступово нормалізувався, голова вже не болить, задишка зникла. Величезне спасибі цій дівчинці!» (з листа чернігівки Вікторії Михайлівни Єщенко).

У всеслов’янському світі мабуть не має ще однієї такої величної, цільної і непересічної натури пошуковця народних скарбів, рідкісного вченого – етнографа, що постійно слухає гомін віків як наш земляк Іван Васильович Хланта. Упродовж 58 років він самовіддано творить, збирає, записує, опрацьовує і повертає з небуття усну народну творчість. Про його плідний,  тривалий і творчий шлях знайдете чимало схвальних відгуків не лише у вітчизняній, але й у зарубіжній пресі. Про нього пишуть в Білорусії, Польщі, Чехії, Румунії, Сербії, Словаччині, Угорщині… Бо одразу зникають на землі кордони, коли українці збираються разом. Такі зустрічі не обходяться без пісень. І у кожнім регіоні почуєш такі, що звучать вперше.

2 лютого 2016 року, коли виповнилося 80 літ з дня смерті Євгена Плужника та 115 років з дня народження Валер'яна Підмогильного, помер Микола Біденко…

Ця звістка для мене, як і для всіх його близьких та друзів, була великим шоком. За день до того я з ним розмовляв по телефону. Він завжди був багатослівний і завжди говорив про поезію і про різні літературні ідеї, творчі задуми, та мистецькі проекти. А за день до смерті був малослівним. Піклувався про те, щоб всі почули про наше літературне об’єднання «Поетквартал»… Чому він приєднався до нас молодих? Цитую Біденка: «Я давно чекав на таких як ви, бо ви робите без грошей для літератури те, що інші не можуть (або не хочуть) зробити з грошима»… Хтось може дорікнути, що ми піаримося на смерті Поета. А я знаю, що маю моральне право казати те, що озвучив на нашому заході Микола Миколайович, бо він загорівся нашою спільною ідеєю «жертвуючи власним часом, нервами і навіть коштами, максимально віддаватися праці на благо розвитку новітньої української літератури». Він говорив про нове літературне Відродження…

Верлібр як форма сучасного вірша (на прикладі твору «Коли чистиш зброю…»  зі збірки «Вірші з війни» Бориса Гуменюка)

Ніна Головченко

Книга Бориса Гуменюка «Вірші з війни» (2014) здивувала спершу тим, що у текстах збірки не трапилося жодного лайливого слова. Привчена сучасними епатажними авторами – Ю.Андруховичем, І.Карпою, Татусею Бо та ін.,  ‒ до інвективи як до норми «сучукрліт», була здивована, що цьому, скупому на вишукані метафори автору, вдалося передати тяжку атмосферу війни без брутальних слів.

Про відомого українського державного і політичного діяча та письменника і журналіста, мого земляка Віталія Федоровича Шевченка написано чимало у різних періодичних виданнях і навіть книжках. Та оскільки я його знаю ще з шкільних років, то, мабуть, маю право сказати про нього і своє слово. 

Відомо, що він народився 23 червня 1954 року в м. Ічні на Чернігівщині, в сім’ї службовців.

Згадується, як у 70-90-тих роках минулого сторіччя я завідував Ічнянською районною фільмотекою навчального кіно і паралельно працював режисером народних аматорських кіностудій «Сівач» та «Заспів». Оскільки фільмотека підпорядковувалась районному відділу народної освіти, в різних службових справах мені часто доводилося бувати в бухгалтерії РВНО, де бухгалтером-ревізором працювала Людмила Костянтинівна – мати Віталія Шевченка.