Публікації

Мистецька українська родина юної і талановитої Олександри Стецюк

P1230201_Perfect365Олександра Олександрівна Стецюк народилася 2 лютого 2004, з українською народною піснею «Ой вийду я на реченьку», аранжування пісні Валерія Павловського, здобула Першу премію на міжнародному дитячому фестивалі «Чорнобаївський зорепад (2014). В активі Олександри участь у фестивалі «Пісенна криниця» до 200-річчя Т.Г. Шевченка (1 премія, 2014), всеукраїнських фестивалях «Кришталева зірка» (2 премія, 2014), «Таланти багатодітної родини» (2 премія, 2014), «Con Amore Festum» (2 премія, 2014), всеукраїнському телевізійному фестивалі «Соловейко України» (2 премія, 2014), фестивалях «Рідна мати моя» (лауреат, 2014), «Моя країна» (гран-прі, 2014), «Зіркафест» (гран-прі, 2014), «Соловейко України» (1 премія, 2015). Олександра навчається в музичній школі міста Києва № 29 по класу фортепіано, 4 клас. Викладач вокалу — Тетяна Кисляк

Не твоя війна

(відгуки студентів Університету «Україна» на новий відеокліп гурту «Океан Ельзи» «Не твоя війна…» (2015)

***

Перемога починаєтся з тебе

(рецензія на кліп гурту Океан Ельзи «Не твоя війна» (2015)

Метт КАУЛІЦ,

Університет «Україна», студентка 3 курсу  (група ВСР-31),
спеціальність «видавнича справа та редагування»

Випускниця Університету «Україна» Оксана Радушинська: «Ми переживаємо такий історичний час, коли і мистецтво, і митці повинні чітко визначитися і задекларувати свою позицію».

DSC_0248Світлана Патра,
журналіст Імідж-центру Університету «Україна»

Воєнні дії на Донбасі сколихнули всю країну. Від Львова до Одеси, від Києва до Вінниці українці допомагають нашим бійцям відвойовувати незалежність України. Ця війна, названа АТО (антитерористична операція), – дійсно визвольна. Бо стала відповіддю на спроби колишнього «старшого брата» загарбати наші території. Багато людей долучаються до волонтерської діяльності: сивочолі бабусі та дідусі і запальна молодь, вчителі та учні, селяни та жителі міст. Волонтерами стала значна частина українського народу.

Життя в любові до рідного краю

Ми знаємо й належно цінуємо І. Багряного, У. Самчука, Г. Костюка, Є. Маланюка та багатьох інших українців-емігрантів, котрі стали видатними поетами і прозаїками, борцями за українську справу на чужині, твори яких нині добре відомі кожному свідомому українцеві. Тож поряд із ними, без перебільшення, можна поставити й постать нашого земляка Павла Пришиби з його унікальним твором – спогадами «Моє життя». Хоч ми не знайдемо прізвище цієї дійсно цікавої й достойної людини у високочолих академічних розповідях про наших українських митців, які творили в еміграції; на жаль, невідоме воно досі широкому загалу читачів. Справа в тому, що добродій Павло не був професійним письменником, тобто не створював романи, хоча міг би це робити, адже мав, як на мене, неабиякий хист!

6 травня - День Весняного Юрія

ДЕНЬ СВЯТОГО ЮРІЯ

Історія святкування Дня Святого Юрія

У християнському світі дуже поважають Святого великомученика Георгія (Юрія) і віддають йому шану 6 травня (23 квітня ст. ст.) у день, коли він був страчений у місті Нікомідії за наказом імператора Діоклетіана у 304 році.

У «Житії Святих» святителя Димитрія Ростовського розповідається про Георгія (Юрія), що він був сином багатих і благочестивих батьків із Кападокії*. Його батька стратили за те, що він був християнином. Залишившись вдовою і піклуючись про безпеку маленького Георгія, мати переїхала жити в Палестину. Походила вона з багатої і знатної родини, і саме в Палестині знаходились її родові маєтки. Виростав Георгій у любові та достатку, отримав хорошу освіту. Коли прийшов час, він обрав військову службу. Був він людиною відважною і благочестивою. Незабаром імператор Діоклетіан призначив його комітом** і воєводою. Мати Георгія на той час уже померла, і він залишився спадкоємцем величезного багатства.

Танці – в бібліотеці!

Сх¦дн¦ танц¦«Це – пісня моря, мовчання каменів, шепіт зірок та подих вітру…»

– Мені цікаво подивитися танець живота. Як мужчину, мене це надзвичайно приваблює. Цей танець східний наче зачаровує, заворожує! Це – як Шахерезада з казки про тисячу і одну ніч…

– Я вважаю, що східні танці – дуже еротичні. І, якби я мала час цим займатися, то всі чоловіки були б моїми. Я в цьому впевнена!

З піснею – все життя

image001Зовсім поруч із райцентром Ічня, в оточенні краєвидів приміських лісових угідь та мальовничого плеса ставка, заховався невеликий хутір із ліричною назвою Софіївка, що сьогодні став частиною нашого міста. А коли хутірець, всього до півсотні дворів, був окремою адміністративною одиницею, тоді, 7 травня 1925 року, у звичайній сільській хаті й з¢явилася на світ Віра Любимова. В ті роки войовничий атеїзм ще не встиг розправити свої чорні крила, отруїти серця людей. Літньої пори у вихідні та релігійні свята сусіди разом з дітьми збиралися біля двору Любимових, всідалися на лавку, лузали насіння, обговорювали останні новини і, звичайно, співали пісні, які чули від своїх дідів, прадідів. До народних пісень та свят батьків прилучалися й хуторські діти. І вже тоді Віра найкраще співала в Софіївці.

Дівчину вражали не тільки народні пісні, але й казкові краєвиди поліських лісів та лугів, шелест колосу хлібних ланів, співи птахів.

Слова любові і вдячності очищують воду!

Найблагороднішою речовиною в природі вважається вода. Якщо людина без їжі може прожити не більше 90 днів, то без води – всього лише 78 годин. Проте вода інколи може завдавати й шкоди. В більшості випадків саме вона – основна причина передчасного старіння людей і тварин. Вода не тільки послаблює функції організму, а й викликає страждання; адже вона природно насичена карбонатами магнію, кальцію та іншими неорганічними мінеральними речовинами, шкідливими для здоров'я. Споживання звичайної води загрожує отруєнням організму смертельно небезпечними хімічними речовинами.

Запалімо свічки пам’яті

свічкаРадуниця – давній звичай поминання предків

Відгомонять Великодні свята, але наступний за ними тиждень теж урочистий, бо душі померлих у цей час справляють свій Великдень. По закінченні Пасхальної седмиці, за церковним календарем, настає Поминаль­ний або Хомин (Томин, Фомин) тиждень, а неділя, що його починає, називається Радуницею (Радониця, Радунець, Радовниця). Вона присвячена спогадам про тих, кого вже немає поряд з нами, в першу чергу, батьків. Вони радуються, коли їх згадують, приходять христосуватися і радитися з ними на могилки. І сплять з Богом, спокійно, з надією, що їх пам’ятають. Найархаїчніші звичаї збереглися на Поліссі, де у поминальні дні сумувати вважається гріхом, адже предки радіють, що їх не забули. У цих краях  побутувала ще одна давня традиція – у формі речитативу звертатися до померлих, вести з ними бесіди про події, що минули за рік. На Проводи (Гробки, Могилки, Діди) за дохристиянськими віруваннями вони вважалися, як члени роду, присутніми серед живих, і тому не можна було називати їх небіжчиками, адже вони можуть чути, що про них говорять. Тому бажано звертатися до них так, нібито вони поряд з нами:

«На своє потрійне щастя я чекала десять років!»

Запевняє мама трійні 32-річна Галина Бондар зі Старокостянтинова

Близнюки Мишко й Костя та їхня сестричка Аня з’явилися на світ практично одночасно, але на народження цих діток родина Бондарів чекала довгих десять років. 
Їхня матуся Галина — військовослужбовець й тому не звикла здаватися. Жінка до останнього вірила, що доля подарує їй можливість відчути радість материнства. А для того, аби подарувати малюкам життя, вона з чотирьох місяців вагітності перебувала у пологовому будинку на збереженні, практично не виходячи на вулицю. «Коли я дізналася про те, що вагітна трійнею, у мене сталася істерика, — розповідає Галина Бондар.

«Працею гіркою окрайчик щастя хтіла заробити...»

(До 90-ліття з Дня народження письменниці Ірини Дибко- Филипчак)

Ці слова нашої світоча – Лесі Українки,можна сміло ставити епіграфом і до життя письменниці й поетеси, вчительки і критика Ірини Дибко-Филипчак, яке фізично завершилося восени 2012 року в містечку Потомак у штаті Мериленд, США,і було повністю посвячене боротьбі за Волю, що граничила з героїзмом, бо трималась на плечах тендітної українки.

 Достатньо знаю про тернистий шлях письменниці не лише посередництвом обширних реценцій  на книги Ірини Дибко, але й зі сторінок Монографічного дослідження її творчості, яке здійснив  професор Петро Сорока з Тернополя, та завдячуючи моєму особистому знайомству й спілкуванню впродовж більш як десяти років.  Не побоюсь сказати, що не просто було підтримувати в належній рівновазі творчі стосунки з письменнницею, які можна було б назвати, іноді, навіть товариськими. Шановна пані Ірина приськіпливо ставилась  не лише до творчих тем і мови твору, але й до права бути в межах її уваги. Вона майже безпомилково могла відчути фальш як у розмові, так і в літературному творі чи критичній заувазі й публіцистичній статті. Особливою своєю інтуїцією Ірина Дибко відчувала відношення автора до України, його патріотизм. Сама ж була великою патріоткою своєї єдиної Батьківщини, що любила підкреслювати й при розмові, і в своїй пезії та прозових творах. І все своє життя вона посвячувала служінню українській ідеї, рідній мові й культурі, змаганням України до волі.

«Рай на землі є – на острові Самосір, в Індонезії!»

Відомий український мандрівник, наш земляк Михайло Павлюк зараз перебуває в Індонезії! Свого часу ми спілкувалися, коли звичайний сільський юнак зумів втілити, здавалося б, таку неймовірну мрію – здійснив напрочуд екстремальну й тривалу подорож багатьма країнами Азії. Протягом трьох років він тоді проїхав автостопом Росію, Казахстан, Китай, Лаос, Камбоджу, Таїланд, Малайзію, Індонезію, Бруней, Східний Тимор, Філіппіни, В’єтнам… Тобто понад вісімдесят тисяч кілометрів! Можете собі уявити?

Самотужки, без досвідчених провідників-тубільців, ризикуючи життям, підкоряв вершини найнебезпечніших вулканів та гір; пройшов пішки сотні кілометрів лісовими нетрями й спав у наметі, насолоджуючись чарівною екзотикою нічних джунглів… Найвродливіші місцеві дівчата не раз пропонували мандрівникові взяти їх заміж, однак Михайло вирішив: ще не час, і повернувся додому.

Об'єднати вміст