Публікації

Творчість без обмежень

Про літературно-поетичні майстер-класи, що відбулися 3-4 вересня 2016 року в санаторії «Пуща-Водиця» - Геннадій Горовий, поет, член Національної спілки письменників України, голова КОО ВГО «Всеукраїнський парламент працездатних інвалідів», випускник Університету «Україна».

Літературно-поетичний семінар для поетів з інвалідністю - на теренах мальовничої Пущі-Водиці

З 3 по 4 вересня 2016 року в мальовничому санаторії «Пуща-Водиця», що у Києві, відбувся Творчий літературно-поетичний семінар «Кастальський ключ». До організації та участі у семінарі долучилися випускники Університету «Україна». Поет, член Національної спілки письменників України Геннадій ГОРОВИЙ став одним з організаторів заходу, Світлана ПАТРА Руслан ІЩЕНКО та Світлана ПРОНІНА стали учасниками семінару.

Організаторами заходу виступили ГО «Всеукраїнська громадська організація «Всеукраїнський парламент працездатних інвалідів», відокремлений підрозділ «Київська обласна організація ВГО «Всеукраїнський парламент працездатних інвалідів», за фінансової підтримки Міністерства соціальної політики». Деталі - у матеріалі Тіни ОВДІЙ.

Нам знову сонце усміхнулось над мурами вічних століть

PanchykІз творчістю двох наших земляків Петра Матія та Василя Густі виноградівці добре обізнані. Майже щороку з Ужгороду навідуються до рідних місць. І кожного разу звітують перед своїми шанувальниками, розповідаючи про ужинок своїх нових творчих доробок.

Надія Михайлівна Панчук широкому загалу читачів менше відома. Хоча за плечима умудреної життям жінки 57 років трудового стажу на поприщі крайової культури. Народилася 22 листопада 1940 року в Городенці Кременецького району на Тернопільщині, в простій селянській родині. Дівчина закінчила Дубнівське культосвітнє училище. Завідувала сільським клубом. Далі її призначили методистом районного будинку культури на Рівненщині. Землі, овіяні легендами, уславлені в літописах «полуденної Волині», які колись перебували у складі Литовського князівства, Речі Посполитої та Росії, бачили і пережили перемогу Данила Галицького над військом хана Куремси, і сплели в тугий вузол культури українську і польську, російську і єврейську, опосередковані німецьку та італійську, надихали її до творчості.

Андрій Судин: «Завжди хотілося, щоб в Україні було книжкове видання»

Завжди хотілося, щоб у нас в Україні було книжкове видання. Саме не загалом про літературу, а про книжкову справу: видавничу, книготорговельну. Або наукове, або науково-популярне, а можливо і ринкове. Хоча ринок книги від початку зародження в незалежній Україні не пропонував жодних можливостей – ні організаційно, ні коштами. Видання з різними завданнями відкривалися і закривалися одне за одним. Після «Друга читача», який виходив за часів радянщини, появилися дуже цікавий науково-популярний «Книжник» (радагував К. Родик, виходив три роки), потім «Книжковий клуб» (змінив кілька редакторів і навіть намагався бути ринковим, поки не став заідеологізованим при МАУП), «Книжкова тека» (заснований на початках роботи «Форуму видавців» Олександрою Коваль, проіснував не більше двох років), потім «Книжник-ревю» (і як газета, і як журнал, засновані і редаговані Костянтином Родиком), «Книжковий огляд» (видавництво «Стандарт», пробув на ринку близько 5 років). Брати Д. і В. Капранови намагалися відновити в новому вигляді друкований «Друг читача» (тепер цілком перебралися в інтернет).

«Ми брали в полон російських солдат і офіцерів...»

Сергій Петраускас – людина волелюбна, мужня та небайдужа. Говорить те, що й думає, що наболіло, не любить лицемірства та фальші. Такому віриш одразу! Адже чоловік, котрий пройшов пекло жахливої війни, просто не може бути інакшим. Наш співрозмовник – голова Спілки учасників бойових дій АТО Ічнянського району. Ми пообіцяли, що не згладжуватимемо його таку відверту, проникливу розповідь, бо це – правда, якою б гіркою вона не була.

– Сергію Сігітасовичу, ви – учасник оборони Луганського аеропорту...

– Так, мій позивний – «Ящур»... Власне, як це було, говорять правду лише очевидці та волонтери. Там був перший котел, подібний до Іловайського котла та Дебальцевського. Командування воліє не згадувати тих боїв, адже солдати були залишені напризволяще, в хаосі війни, і діяли буквально на свій розсуд. Вижили найсильніші й ті, кому пощастило...

– Але давайте про все по порядку. Ви родом – з Ічні? Скільки вам років? Хто ви за національністю? Адже прізвище – прибалтійське.

Ювілей легенди українського кіно —актора, режисера, сценариста Івана Миколайчука

_ван ми15 червня  Іванові Миколайчуку виповнилося б 75. Народився він за тиждень до початку війни у селі Чортория Кіцманського району на Буковині. 1957 року закінчив Чернівецьке музичне училищ,1961 – театральну студію при Чернівецькому обласному музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської; 1963-1965 навчався на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого. Всесвітнє визнання актору принесли ролі Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків», – в них він знімався одночасно, навчаючись на 2-му курсі. Остання стрічка довгі роки була заборонена до показу в Україні, хоча здобула 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях і увійшла до книги рекордів Гіннеса.

У фільмі «Вавилон ХХ» (1979) Миколайчук виступив як сценарист, режисер, актор і композитор. Збирався за своїм сценарієм «Небилиці про Івана» зняти фільм та 3 серпня 1987 року його не стало. Цей задум втілив у 1989 році режисер Борис Івченко. Звання «народний артист» Миколайчуку не дали, звинувативши в націоналізмі, а Шевченківську премію присвоїли вже після його смерті.

Віталій Гольцов: «Не уявляю свій день без жіночої усмішки, кави і театру»

Більшість людей вважає, що театр ляльок — це театр для дітей. Що там готується репертуар лише для маленьких глядачів. А що робити дорослим? Хіба що згадати дитинство. Цей стереотип існує на пострадянському просторі донині. Щоб його зламати, режисерам і акторам-лялькарям доводиться постійно бути в тонусі. Весь час вигадувати для свого глядача щось новеньке, цікаве, сучасне та актуальне.

Заслужений артист України, лауреат літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського Віталій ГОЛЬЦОВ віддав обласному театру ляльок більше 30 років. Як режисер-постановник і художній керівник театру він готовий навіть експериментувати, аби лише у глядацькій залі ніде було яблуку впасти. Щоб до театру залюбки ходили як діти, так і дорослі. Про особливості режисерської роботи — життя театру ляльок та особисте життя режисера далі в нашій розмові.    

«Ми відкрили двері в Європу»

Музика рідної пісні

13346739_959009747552981_4077561371890553689_nЦього чоловіка на вулицях Хмельницького видно ще здалеку. Кремезний, високий, незвична зачіска темного волосся, ще з молодих літ носить пишні вуса. Ступає тихо, спокійно, наче боїться розбудити маленьку дитину, наче боїться сполохати пташку. Це Іван Пустовий. 

І лише приглянувшись пильніше, помітиш, що в душі у цього чоловіка звучить і сміх дитини, і щебет пташки, і шелест першої трави, і соннепозіхання комашини - увесь-всенький світ, що оточує нас, у серці Івана бринить піснею, музикою, неповторною симфонією буття. Щогодинно, щохвилинно, навіть уві сні він зазбирує ті дивні звуки, вистроює їх у тільки йому відомий порядок і віддає людям новими піснями, етюдами, неповторними музичними супроводами, аранжуванням.

Коралі Надії Галковської

кораліПро Надію Галковську заговорили понад двадцять років тому — написаний нею вірш «Козачка» раптово, з благословення чернігівського композитора Миколи Збарацького, став піснею, одною з тих пісень, з яких, власне, й народжувалась Україна, як незалежна держава. А потім, з мелодійного голосу незабутньої Раїси Кириченко, пісня полинула світами — від Америки та Канади до Австралії.  

У 1994 році вийшла перша книжка Надії, яка теж називалася «Козачка». Я, як її редактор, вже тоді відкрив оригінальний поетичний світ авторки, її потяг до музики (вона має музичну і філологічну освіту), коли рядок лягає на папір, мов звук на нотний стан. Ось хоч би перші строфи вірша про дерев’яний храм у Седневі:
 

Дзвонарі

_C7K2564За свою непросту, дуже важливу роботу вони взагалі не отримують платні. Пояснюють: той, хто хоча б раз по-справжньому займався цим, приходить знову. Адже це місце притягує їхні душі, наче потужний  магніт. Минають роки, а вони, точнісінько так само, як і вперше, поспішають сюди – за будь-якої, навіть жахливої, погоди. Бо саме тут вони забувають про всі свої негаразди.

Як «Самсон» Потьомкіна покарав

Анатолій Петрович Синиця за віком – найстарший та найдосвідченіший дзвонар у чернігівському Спасо-Преображенському соборі. Його «стаж» – понад двадцять років! Каже, що для нього це – дуже важлива робота, хоча й безкоштовна. До того ж, він не тільки грає, а й цікавиться різноманітними історіями про чудодійні властивості церковних дзвонів.  

Василів день

Василь Струтинський і Володимир Сапон, 1976

Василь Струтинський і Володимир Сапон.
Кінець 1970-х. Світлина Миколи Трухана

Василь Струтинський і сьогодні залишається «найтиражнішим» автором Чернігівщини. Його дитячі книжки у вісімдесяті — на початку дев’яностих років, друковані в київському видавництві «Веселка»  та чернігівському «Деснянська правда», мали загальний наклад більше 800 тисяч примірників! А його окремі поезії та оповідання друкувалися в таких журналах, як «Барвінок», «Малятко» та «Перець» (там виходила дитяча сторінка) — теж найтиражніших в Україні. Та й тепер його твори прикрашають сторінки читанок, хрестоматій та підручників з української мови.  А ще він видавав і «дорослі» книжки.

«Я була у відчаї – думала, мені вже ніщо не допоможе…»

2Вісімнадцять років тому я написав матеріал про цікаву дванадцялітню дівчинку – Наталю Богулю, юну цілительку з Нової Подусівки, яка творить справжні дива – не одному стражденному допомогла!

І почалися дива…

Тоді найбільше мене вразили відгуки людей, з адресами та телефонами, медичними діагнозами до і після лікування. Ось хоча б такий: «Після травми у мене були поганий сон, головний біль, задишка… Особливо я потерпала від різкої зміни погоди! Однак, після цілющих сеансів Наталочки, моє здоров’я нарешті покращилося: сон поступово нормалізувався, голова вже не болить, задишка зникла. Величезне спасибі цій дівчинці!» (з листа чернігівки Вікторії Михайлівни Єщенко).

Об'єднати вміст