Жінка-УКРАЇНКА

Про літературно-поетичні майстер-класи, що відбулися 3-4 вересня 2016 року в санаторії «Пуща-Водиця» — Геннадій Горовий, поет, член Національної спілки письменників України, голова КОО ВГО «Всеукраїнський парламент працездатних інвалідів», випускник Університету «Україна».

Ми всі приходимо у цей світ із зернинкою якогось таланту в душі. І це достеменно. Неталановитих людей не існує в принципі. Хтось здатен проявити себе у мистецтві, хтось у науці. Тільки от комусь байдуже до свого таланту, а хтось понад усе прагне його зростити. Безумовно, ті, що вибрали непростий шлях вдосконалення, заслуговують на підтримку своїх більш досвідчених колег. І таку підтримку вони мають. Існує чимало різноманітних творчих гуртків, студій, щорічних мистецьких заходів, на яких, як то кажуть, тільки серце розкривай.

Із творчістю двох наших земляків Петра Матія та Василя Густі виноградівці добре обізнані. Майже щороку з Ужгороду навідуються до рідних місць. І кожного разу звітують перед своїми шанувальниками, розповідаючи про ужинок своїх нових творчих доробок.

Надія Михайлівна Панчук широкому загалу читачів менше відома. Хоча за плечима умудреної життям жінки 57 років трудового стажу на поприщі крайової культури. Народилася 22 листопада 1940 року в Городенці Кременецького району на Тернопільщині, в простій селянській родині. Дівчина закінчила Дубнівське культосвітнє училище. Завідувала сільським клубом. Далі її призначили методистом районного будинку культури на Рівненщині. Землі, овіяні легендами, уславлені в літописах «полуденної Волині», які колись перебували у складі Литовського князівства, Речі Посполитої та Росії, бачили і пережили перемогу Данила Галицького над військом хана Куремси, і сплели в тугий вузол культури українську і польську, російську і єврейську, опосередковані німецьку та італійську, надихали її до творчості.

Сергій Петраускас – людина волелюбна, мужня та небайдужа. Говорить те, що й думає, що наболіло, не любить лицемірства та фальші. Такому віриш одразу! Адже чоловік, котрий пройшов пекло жахливої війни, просто не може бути інакшим. Наш співрозмовник – голова Спілки учасників бойових дій АТО Ічнянського району. Ми пообіцяли, що не згладжуватимемо його таку відверту, проникливу розповідь, бо це – правда, якою б гіркою вона не була.

– Сергію Сігітасовичу, ви – учасник оборони Луганського аеропорту...

– Так, мій позивний – «Ящур»... Власне, як це було, говорять правду лише очевидці та волонтери. Там був перший котел, подібний до Іловайського котла та Дебальцевського. Командування воліє не згадувати тих боїв, адже солдати були залишені напризволяще, в хаосі війни, і діяли буквально на свій розсуд. Вижили найсильніші й ті, кому пощастило...

– Але давайте про все по порядку. Ви родом – з Ічні? Скільки вам років? Хто ви за національністю? Адже прізвище – прибалтійське.

Більшість людей вважає, що театр ляльок — це театр для дітей. Що там готується репертуар лише для маленьких глядачів. А що робити дорослим? Хіба що згадати дитинство. Цей стереотип існує на пострадянському просторі донині. Щоб його зламати, режисерам і акторам-лялькарям доводиться постійно бути в тонусі. Весь час вигадувати для свого глядача щось новеньке, цікаве, сучасне та актуальне.

Заслужений артист України, лауреат літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського Віталій ГОЛЬЦОВ віддав обласному театру ляльок більше 30 років. Як режисер-постановник і художній керівник театру він готовий навіть експериментувати, аби лише у глядацькій залі ніде було яблуку впасти. Щоб до театру залюбки ходили як діти, так і дорослі. Про особливості режисерської роботи — життя театру ляльок та особисте життя режисера далі в нашій розмові.    

«Ми відкрили двері в Європу»

Про Надію Галковську заговорили понад двадцять років тому — написаний нею вірш «Козачка» раптово, з благословення чернігівського композитора Миколи Збарацького, став піснею, одною з тих пісень, з яких, власне, й народжувалась Україна, як незалежна держава. А потім, з мелодійного голосу незабутньої Раїси Кириченко, пісня полинула світами — від Америки та Канади до Австралії.  

У 1994 році вийшла перша книжка Надії, яка теж називалася «Козачка». Я, як її редактор, вже тоді відкрив оригінальний поетичний світ авторки, її потяг до музики (вона має музичну і філологічну освіту), коли рядок лягає на папір, мов звук на нотний стан. Ось хоч би перші строфи вірша про дерев’яний храм у Седневі: